Політичні дослідження / Political Studies

Харизма і трансформаційне лідерство в нових незалежних державах

2025-07-04T11:43:18+03:00

Статтю присвячено проблемі харизматичної легітимації влади в посткомуністичних країнах. Становлення нових незалежних держав, формування владних інституцій, запровадження демократичних норм і принципів у політичний процес створили умови для реалізації того типу політичного лідерства, який називають харизматичним. Визначення харизматичного лідерства та його основні характеристики було запропоновано Максом Вебером, чиї концепції дали початок теорії політичної харизми. У статті проаналізовані положення, що були висунуті в рамках т. зв. функціонального підходу до вивчення явища харизми. Згідно з цим підходом, харизматичне лідерство виконує важливу функцію заснування нової форми соціального порядку, що є особливо важливо, коли створюються нові держави та формується національна самосвідомість.

У статті проаналізовано актуалізацію запиту на харизматичне лідерство в умовах кризи легітимності комуністичної системи в СРСР, а також еволюцію харизматичного лідерства останнього керівника союзної держави та перших керівників нових незалежних держав. Труднощі становлення нового державного утворення формують запит на одноосібну владу і авторитарний спосіб прийняття суспільно важливих рішень.

За цих умов нестабільність і нерозвиненість демократичних інститутів у пострадянських країнах створили сприятливі умови для утвердження авторитарної моделі правління, свідченням чого є поширення явища президенціалізму на пострадянському просторі. Порівняльний аналіз стилю керівництва та засобів підтримання власної легітимності президентів Російської Федерації, Республіки Білорусі та України виявив особливості політичної культури, що сформувалася в цих країнах під дією низки чинників історичного, політичного та культурного характеру. У статті висновується, що визначальне значення для еволюції харизматичного лідерства має процес рутинізації харизми, який дозволяє конвертувати високу міру довіри до лідера і мобілізацію його прихильників на початковому етапі суспільних трансформацій у стабільні інститути, цінності та практики, що стають основою національної державності у її властивих політичних формах.

Інституційний дизайн управління путінської Росії – чинники неспроможності

2025-07-04T11:57:59+03:00

Основною метою цього дослідження є аналіз стратегії путінського режиму із перетворення РФ на високоцентралізовану автократію з концентрацією повноважень (формальних та неформальних) у президента та центральних органів виконавчої влади зі збереженням конституційних ознак федерації. У статті розглядаються законодавчі зміни, які ухвалювалися впродовж останніх 20 років з метою нівелювання регіональної самоврядності в РФ. Аналізуються особливості регіональної кадрової політики Кремля, яка характеризується значною мобільністю та обмеженою у часі тривалістю перебування чиновників на своїх посадах. Путінські адміністративні та політичні реформи підкріплювалися змінами системи перерозподілу фінансових ресурсів усередині РФ, а також значним зростанням державного сектору економіки. Крім того, авторка зосередила увагу на неформальних практиках у системі управління путінської Росії. Зокрема на виборі суб’єктів управління державними ресурсами з кола наближених осіб, чимала частка яких пов’язана із силовими та правоохоронними органами РФ; нівелюванні потенційних загроз Кремлю з боку політичних партій навіть т. зв. "системної опозиції"; розділенні (яке відбулося вже під час широкомасштабної агресії РФ проти України) всієї інституційної конструкції системи управління РФ на "візіонерську", спрямовану на реалізацію зовнішньополітичних стратегій В. Путіна, та технократичну, головним завданням якої є забезпечення проєктів "візіонерської" групи та підтримка функціонування РФ як держави.

На основі аналізу широкої бази даних про особливості вибудованої за В. Путіна інституційної моделі державного управління РФ доходимо висновку про повну ліквідацію всередині країни конкурентних груп впливу на політику Кремля та саму перспективу їх формування у майбутньому, що унеможливлює появу альтернативних сценаріїв розвитку Росії. Врахування цього факту переспрямовує пошук "точок вразливості" путінської Росії від теорії елітних груп впливу ("Вежі Кремля") у бік більш практичного аналізу вад системи державного управління та економіки РФ.

"Джихад за рознарядкою": інструменталізація ісламу в російській державній політиці під час війни проти України

2025-07-04T12:23:11+03:00

У статті розглядаються механізми залучення мусульманської громади Російської Федерації до підтримки так званої "спеціальної військової операції" (СВО) проти України. Особлива увага приділяється інструменталізації ісламу як ідеологічного ресурсу, використаного Кремлем для легітимації агресії. Досліджено трансформацію стосунків держави з мусульманськими регіонами, зокрема з Чечнею, Татарстаном, Дагестаном та іншими, починаючи з 2010-х років, коли іслам почав відігравати роль у конструюванні так званих "традиційних цінностей". Аналізується діяльність основних духовних управлінь (муфтіятів), які, попри внутрішню конкуренцію, демонструють високий рівень лояльності до державної політики. Окрема увага приділена практикам тиску на ісламське духовенство, а також розбіжністю між декларативною "повагою" до ісламу і фактичними утисками мусульман, зокрема – через політично вмотивовані заборони релігійної літератури. У статті показано, що риторика джихаду (священної війни) використовується лише фрагментарно і переважно локально, у той час як більшість муфтіятів обмежується більш формальними лоялістськими заявами. Тож висновується, що спроба надати війні "сакрального характеру" в ісламському контексті має винятково інструментальний характер і не знаходить реального відгуку в ширшій мусульманській спільноті РФ.

Музейні практики як інструмент формування національної ідентичності та суспільної консолідації

2025-07-02T16:44:15+03:00

У статті проаналізовано формування національної ідентичності та консолідації суспільства через музейні практики, яка є важливим інструментом збереження культурної спадщини та історичної пам’яті, утвердження національних цінностей. У цьому дослідженні особливо наголошується на аналізі праць зарубіжних дослідників, які вивчають роль музеїв у створенні колективної пам’яті, зміцненні соціальної єдності та формуванні ідентичності. Розглянуто ключові концепції та практичні підходи, розроблені в наукових колах.

Обґрунтовано, що музеї відіграють надто важливу роль у формуванні національної ідентичності та консолідації суспільства, просуванні національного наративу в інформаційному протистоянні та культурній дипломатії на міжнародній арені. В умовах війни в Україні вони стали не лише сховищами історичної пам’яті, а й активними учасниками боротьби за українську суб’єктність. У роботі розглядаються ключові функції музеїв як культурних інституцій, які сприяють збереженню та трансляції національної пам’яті, формуючи уявлення про націю і сприяючи інтеграції різних соціальних груп у єдину спільноту. Аналізується роль музейних експозицій, освітніх програм, культурних подій та політики пам’яті у процесах національної ідентифікації та громадянської єдності, а також вплив музеїв на політичні процеси та формування культурної політики і політики національної пам’яті в умовах сучасних викликів, а також модерних трендів у сучасних музейних практиках. Проаналізовано успішні приклади роботи українських музеїв, які активно використовують новітні тренди для формування національної ідентичності.

Доведено, що музеї можуть бути ефективним механізмом консолідації суспільства через: створення інклюзивного осмислення історії, що враховує інтереси всіх соціальних та етнічних груп; популяризацію національних героїв, символів і цінностей; використання сучасних інтерактивних методів для залучення широкої аудиторії; організацію дискусій, виставок та інших заходів, які сприяють діалогу між різними групами населення.

Політична соціалізація та суб’єктивне щастя покоління Z в Україні: вплив війни, довіри до державних інституцій та інформаційного середовища

2025-07-04T10:49:25+03:00

Статтю присвячено проблемі емоційного благополуччя молоді України в умовах війни та дослідженню ключових соціально-політичних чинників, що впливають на рівень суб’єктивного щастя покоління Z. У статті висвітлено особливості формування відчуття благополуччя в контексті політичної соціалізації, інформаційного навантаження та довіри до державних інституцій. Проаналізовано результати онлайн-опитування молоді віком 15–30 років із застосуванням методів описової статистики, кореляційного та регресійного аналізу, кластеризації та тематичного аналізу відкритих відповідей. Виявлено, що найсильнішим предиктором рівня суб’єктивного щастя є оцінка майбутнього України: оптимізм щодо майбутнього позитивно корелює з благополуччям, тоді як песимізм – з його зниженням. Узагальнено, що щасливе соціальне оточення респондента асоціюється з вищим рівнем його власного емоційного стану. Акцентовано, що політична зацікавленість та довіра до інституцій самі по собі не визначають рівень щастя, однак їхня взаємодія (зокрема довіра до президента) може суттєво впливати на емоційне благополуччя. Виокремлено фактори ризику низького рівня щастя: старший вік (25–30 років), частий перегляд новин про війну та низька довіра до Верховної Ради. Аргументовано, що регулярний перегляд новин призводить до інформаційного перевантаження та емоційного виснаження. Внаслідок кластерного аналізу виокремлено чотири типи молоді з різним рівнем щастя й політичними орієнтаціями. Найщасливішими є респонденти, які не цікавляться політикою; натомість найнижчий рівень суб’єктивного благополуччя демонструють політично активні, але розчаровані громадяни. Обґрунтовано, що комплексна недовіра до влади та песимістичне сприйняття майбутнього є основними чинниками емоційної нестабільності. Практична цінність дослідження полягає у визначенні ключових детермінантів щастя молоді в умовах війни та формулюванні рекомендацій щодо розвитку позитивних очікувань, соціальної підтримки й стратегій інформаційної гігієни.

Оновлення еліт повоєнного часу: світовий досвід та українські реалії

2025-07-02T15:54:04+03:00

Стаття присвячена аналізу механізмів оновлення політичних еліт у повоєнний період, зокрема на прикладі європейських країн після Другої світової війни та сучасної України. Розглядається вплив війни на трансформацію політичного класу, визначаються ключові чинники, що сприяють зміні еліт, а також досліджуються основні виклики цього процесу. У статті виокремлено кілька моделей оновлення політичних еліт: 1. Радикальна трансформація ("шокова терапія") – докорінне реформування державного апарату (як у повоєнній Німеччині). 2. Призначення нових управлінців бюрократичним шляхом – оновлення еліт через державні реформи та нові політичні структури (як у Франції). 3. Демократична ротація через вибори – поступова зміна політичних лідерів через виборчі механізми (як у Великій Британії). 4. Зовнішній вплив – роль міжнародних партнерів у підтримці реформ та демократичних змін (приклад Плану Маршалла для країн Європи).

Особливу увагу приділено процесу оновлення еліт в Україні. Серед головних викликів виділено: залежність політичного класу від олігархічних груп; низьку довіру громадян до партій та виборчих процесів; вплив військової еліти на повоєнний політичний ландшафт; монополізацію медіапростору та проблеми зі свободою слова; корупцію та неефективність антикорупційної політики.

Автор підкреслює, що вибори є ключовим механізмом оновлення політичних еліт, однак їхня ефективність залежить від прозорості виборчого процесу, реформи виборчого законодавства та створення рівних умов для політичної конкуренції. Запровадження пропорційної виборчої системи з відкритими списками може сприяти формуванню більш відповідального політичного класу.

У висновках наголошується, що оновлення політичних еліт в Україні потребує комплексних реформ, зокрема зміцнення демократичних інституцій, боротьби з корупцією та забезпечення справедливого політичного представництва. Лише за умов системних змін можна досягти формування ефективної, відповідальної та орієнтованої на суспільні інтереси політичної еліти.

Вплив реформи децентралізації на консолідацію суспільства та зміцнення державної єдності України

2025-07-02T16:08:29+03:00

У статті розглядається вплив реформи децентралізації на зміцнення єдності України та консолідацію суспільства. Реформа, що стартувала в 2014 р., стала ключовим чинником модернізації системи управління державою, передаючи більше повноважень місцевим громадам. У дослідженні аналізуються соціальні, економічні та політичні аспекти реформи, які сприяли зменшенню регіональних диспропорцій та підвищенню ефективності управління на місцевому рівні. Окрема увага приділена інституційній та фінансовій стійкості територіальних громад, яка стала можливою завдяки децентралізації. У статті обґрунтовується, що зміцнення місцевого самоврядування дозволило громадам краще справлятися з кризовими ситуаціями, що в умовах війни з Росією відіграло вирішальну роль у збереженні державної єдності. Проаналізовано зміни в міжбюджетних відносинах між центром і громадами, які сприяли підвищенню фінансової самостійності територіальних громад і, як наслідок, їх здатності виконувати деякі функції держави у критичних ситуаціях. Також приділено увагу соціальній стійкості громад, зокрема впливу децентралізації на поглиблення довіри між мешканцями та місцевою владою. Реформа децентралізації також відіграла важливу роль у процесі євроінтеграції України. Передача повноважень на місцевий рівень та впровадження європейських стандартів місцевого самоврядування дозволили Україні наблизитися до практик ЄС у сфері управління громадами (муніципалітетами), зміцнивши демократичні інститути та підвищивши прозорість управлінських процесів. Окремо розглянуто роль локальної ідентичності в процесі децентралізації та її вплив на загальнодержавну єдність. У статті доводиться, що децентралізація сприяла формуванню місцевої ідентичності, яка, в свою чергу, зміцнює загальноукраїнську ідентичність. Висновується, про важливість завершення реформи децентралізації для забезпечення стабільності України, єдності її територій і суспільної консолідації.

Формування нового світопорядку: регіональні імперативи та виклики

2025-07-01T15:37:00+03:00

У статті проаналізовано дискурс формування нового світового порядку як у контексті аналізу поглядів науковців та експертів різних поколінь на цю проблему, так і на підставі ґрунтовної оцінки інформаційного контенту про сутність глобальних змін сьогодення. Визначено, що попри докладені зусилля суб’єктів Глобальної Півночі щодо збереження глобальної стабільності світ все частіше стикається з виявами хаосу на різних рівнях. Головною причиною цього явища є криза світової демократії та ліберальних цінностей, пов’язана із ослабленням впливу США, які, обравши політику ізоляціонізму, дедалі занурюються у регіональні та внутрішні проблеми. Політика ізоляціонізму формує підґрунтя для розколу трансатлантичної
єдності, що призводить до суттєвого зниження довіри до США як надійного військово-політичного союзника та партнера в економічній діяльності.

У сучасних умовах запорукою збереження ЄС є прискорена розбудова військово-промислового комплексу за суттєвого зростання витрат на оборону, а також формування регіонального військово-політичного союзу, учасники якого будуть здатні захистити Європейський Союз від посягань ззовні. Такий військово-політичний союз може бути найбільш дієвим за залучення до його складу України на правах повноправного і рівного суб’єкта. Україна в сучасних умовах має боєздатну армію, яка набула досвіду ведення сучасної повномасштабної війни і може виступити вагомою силою у справі захисту ЄС від зовнішньої агресії. Перспектива створення військово-політичного союзу на теренах ЄС за участі України вимагає
того, щоб європейські країни взяли на себе частину витрат на утримання Збройних сил України. Посилення Європи може стати вагомим фактором, який закріпить за ЄС статус лідера "вільного західного світу", яким дедалі більше нехтують США.

Політична невизначеність в умовах системних викликів (концептуалізація та релевантність методологічних підходів)

2025-07-02T15:00:55+03:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню політичної невизначеності як багатовимірного соціально-політичного феномену. В межах проведеного аналізу концептуалізовано параметри політичної невизначеності, розроблено методологічний інструментарій її оцінювання та
здійснено системний аналіз її соціально-політичних імплікацій. Встановлено, що основними вимірами політичної невизначеності є: інформаційний (дефіцит інформації), інституційний (трансформація політичних інститутів), суб'єктний (непередбачуваність політичних акторів) та середовищний
(турбулентність політичного простору). З’ясовано, що політична невизначеність має міждисциплінарний характер і розглядається крізь філософську, економічну та політичну перспективу. У політологічному дискурсі вона розглядається як невід'ємна характеристика політичних процесів і фактор прийняття рішень. Політична невизначеність функціонує в діалектичній опозиції до концепції "політичного порядку", визначаючи динаміку та трансформаційний потенціал політичних систем. Обґрунтовано, що методологія дослідження політичної невизначеності потребує інтеграції інноваційних аналітичних підходів. На прикладі розробки комплексної адаптивної моделі продемонстровано, що її ефективність визначається
відповідністю принципам релевантності, що забезпечує не лише концептуальну валідність, але й практичну застосовність отриманих результатів.
У контексті сучасного українського суспільства феномен політичної невизначеності набуває особливої актуальності, що зумовлює необхідність трансформації наукових підходів та формування нових дослідницьких парадигм. Підкреслюється, що комплексний аналіз цього явища стає ключовим для розробки ефективних державних стратегій, удосконалення механізмів управління соціальними ризиками та забезпечення стійкості політичної системи в умовах системних викликів.

Стратегічний наратив як складова системи державного управління США

2025-07-02T15:33:40+03:00

У статті досліджено поняття стратегічного наративу, проаналізована еволюція його застосування у стратегічних комунікаціях США, зокрема у сфері національної безпеки. Означено роль стратегічного наративу у визначенні державної інформаційної політики США. Зазначено вітчизняних академічних дослідників, що вивчають тему стратегічного наративу, а також пов’язану офіційну документацію держави України, зокрема у контексті безпосереднього залучення до неї згаданого поняття.

Стаття охоплює основні етапи та акторів, які сприяли внесенню поняття стратегічного наративу до офіційного політичного дискурсу США, а також контексти, що зумовили зростання його актуальності. Розглянуто концептуальні підходи до стратегічного наративу в академічних та експертних колах США. Описано взаємозв’язок стратегічного наративу з інституціоналізацією стратегічних комунікацій у сфері політичного управління США.

Окрема частина присвячена розгляду функцій стратегічного наративу як інструменту формування організаційної стратегії, визначення ролей співробітників та артикулювання аксіологічних принципів, що реалізуються через комунікаційну політику. Обґрунтовується його значущість у формуванні ідентичності підприємницьких, державних та міжнародних структур, впливі на суспільні уявлення та легітимізацію політичних дій.

Розглянуто аспекти застосування стратегічного наративу в інформаційному просторі, зокрема його роль у проєктуванні зовнішнього позиціонування держави. Проведено аналіз упровадження стратегічного наративу в офіційні політичні документи США. Визначено його значення у формуванні суспільної думки та зовнішньої політики США.

Висновується, що стратегічний наратив є важливим інструментом державної політики, що забезпечує ефективну комунікацію та сприяє реалізації стратегічних цілей у сфері національної безпеки та міжнародних відносин. Підкреслюється його значущість у формуванні інформаційної політики в умовах гібридної війни.