http://pd.ipiend.gov.ua/issue/feed Політичні дослідження / Political Studies 2024-06-06T21:21:44+03:00 Shaihorodskiy Yurii editor_ipiend@ukr.net Open Journal Systems <p>Журнал „Політичні дослідження” публікує результати теоретичних та науково-практичних досліджень у галузі соціальних та поведінкових наук (05), передусім – зі спеціальності 052 „Політологія”. Всіляко підтримується публікація матеріалів міждисциплінарного характеру, зокрема – пов’язаних з галуззю знань „Гуманітарні науки” (03).</p> <p>ISSN 2786-4774 (Print) 2786-4782 (Online)</p> <p>Видається з квітня 2021 року. Виходить двічі на рік.</p> <p>Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ 24573-14513Р від 25.09.2020 р. Ідентифікатор медіа в Реєстрі суб’єктів у сфері медіа R30-1222. (Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 31.08.2023 р. № 792).</p> <p>Журнал включено до Переліку наукових фахових видань України (категорія "Б") за спеціальністю 052 — „політологія” (наказ Міністерства освіти і науки України від 07.04.2022 р. № 320).</p> <p>Журнал індексується у міжнародній наукометричній базі даних <a href="https://journals.indexcopernicus.com/search/details?id=126871">Index Copernicus </a>та у європейській системі індексації та реферування академічних журналів з гуманітарних та соціальних наук <a href="https://kanalregister.hkdir.no/publiseringskanaler/erihplus/periodical/info?id=506275">ERIH PLUS.</a></p> <p>Журнал внесено до каталогу <a href="https://doaj.org/toc/2786-4782">DOAJ </a> Видавцем підтримано Будапештську ініціативу відкритого доступу <a href="https://www.budapestopenaccessinitiative.org/read/">BOAI</a>.</p> <p>Статті в журналі публікуються на безоплатній та безгонорарній основі.</p> <p>Весь контент доступний за ліцензією <a href="https://creativecommons.org/licenses/by/4.0/deed.uk" target="_blank" rel="nofollow noopener">Creative Commons Attribution 4.0 International license</a>.</p> <p><strong>Тематичне спрямування</strong> журналу представлене такими рубриками:</p> <p>– Теорія та історія політичної науки. Теоретико-методологічні засади політичної науки. Політична філософія.</p> <p>– Політичні інститути та процеси. Політична соціологія.</p> <p>– Політична культура та ідеологія. Політична психологія.</p> <p>– Проблеми світового політичного розвитку.</p> <p>– Основи національної безпеки держави.</p> <p>– Етнополітологія та етнодержавознавство.</p> http://pd.ipiend.gov.ua/article/view/305748 Що вивчають соціальні науки: інститути чи інституції? 2024-06-06T21:13:56+03:00 Віктор Котигоренко m0504466775@gmail.com <p>Ця стаття про поняття соціальних досліджень, щодо якого тривають безперестанні дискусії. У традиції науковців західних країн це поняття означують словом „інституції" (institu­tions). На пострадянському просторі, зокрема в Україні, таких слів два: „інститути" (institutes) та „інституції".</p> <p>У першому випадку полеміка сфокусована на питаннях, які саме аспекти інституцій та їх функціонування слід вивчати, щоб здобути знання, важливе для розроблення й ухвалення дієвих управлінських рішень, що сприятимуть покращенню ситуації в усіх сферах соціальних відносин і соціальної поведінки. Адже інституції є визначальними структурними компонентами й регуляторами функціонування суспільства як системи.</p> <p>У другому випадку серед пріоритетів дискусії питання, як припасувати термін „інститути" до понятійного апарату інституціональних економічних, політичних та інших соціальних досліджень. Витоки цієї дискусії сягають часів СРСР. Тоді, як відомо, вектори наукового пошуку визначалися з Москви. Там виконувалися й звідти поширювалися російськомовні переклади результатів досліджень західних науковців. При цьому траплялися оказії некоректних перекладів і неадекватних трактувань. Саме так сталося з розщепленням терміна-поняття „інституції" на два: „інституції" та „інститути". Перевага надавалася другому. Сталося це усупереч термінологічній традиції інституціональних досліджень, започаткованих на Заході ще в останній чверті 1800-х рр. Від початку 1990-х оновлені парадигми інституціоналізму для багатьох учених у всьому світі — українських також — стали одним з головних інструментів соціального пізнання.</p> <p>Щоб ефективно застосовувати цей інструмент для вивчення, прогнозування та моделювання імовірних і бажаних соціальних змін у своїй та інших країнах, необхідно узгодити терміни й поняття національного наукового дискурсу з питомим тезаурусом інституціональних досліджень країн, де ці дослідження починалися й дотепер є лідерськими. У такому разі доведеться визнати факт, що об'єктом і предметом останніх є феномени, відомі саме як „інституції", а не „інститути".</p> <p>Звісно, зв'язок між цими двома термінами і поняттями існує. Однак він не є ані об'єкт-предметним, ані концептуальним. Цей зв'язок інфраструктурний. Він полягає в тому, що інститути є організаціями, де науковці досліджують теоретичні та прикладні аспекти становлення й функціонування соціальних інституцій. А ті, хто в інститутах навчається, вивчають результати дослідження інституцій і мають можливість брати участь у таких дослідженнях. Коротко кажучи: інституції вивчають в інститутах.</p> <p>Перша частина статті — про генезис термінів і понять „інституції" та „інститути" у науковому дискурсі в Україні. Друга — про трактування цих термінів і понять на Заході. Порівняння двох дискурсів та їх історії дало аргументи для висновку про необхідність узгодження першого з другим. Можливо, ця пропозиція потребуватиме цільового обговорення.</p> 2024-06-06T00:00:00+03:00 Авторське право (c) 2024 Віктор Котигоренко http://pd.ipiend.gov.ua/article/view/305721 Державна інформаційна політика України в умовах повномасштабного воєнного вторгнення Російської Федерації: суспільно-мобілізаційний потенціал і ефективність 2024-06-06T14:14:46+03:00 Юрій Ніколаєць m0504466775@gmail.com <p>Стаття присвячена визначенню суспільно-мобілізаційного потенціалу державної інформаційної політики України в умовах повномасштабного воєнного вторгнення Ро­сійської Федерації. Виявлено залежність дер­жавної інформаційної політики України від перебігу подій на фронті, успішності реалізації мобілізаційних заходів та характеру організації протидії ворожим інформаційно-психологічним операціям. Визначено, що у реалізації державної інформаційної політики у роки повномасштабного воєнного вторгнення РФ в Україну ставали дедалі помітнішими ознаки внутрішньополітичної бо­ротьби та популізму із прагненням влади видати бажане за дійсне. Обґрунтовано, що зниження довіри до повідомлень, які транслював ціло­добовий марафон „Єдині новини #иАразом", обумовлене формуванням ставлення до нього як до провладного джерела інформації, а також сумнівами у правдивості частини його контенту. Доведено, що централізовані моделі комунікації в умовах прискореного розвитку інформаційного суспільства поступилися соціальним мережам, орієнтованим на індивідуалізацію контенту, що сприяло зростанню впливу інфлюенсерів. Зниження довіри до офіційних інформаційних джерел актуалізувало поширення альтернативних джерел контенту у соціальних мережах, відеохостингах та стрімінгових каналах. Визначено, що розрахунок влади на поширення важливої інформації через окремі Те^гат-канали поступово втрачав ефективність. Причиною цього можна назвати відсутність комплексного аналізу ситуації та досить відверте позиціонування частини ТеІе§гат-каналів як провладних. Доведено, що державна інформаційна політика України стала вагомим засобом висвітлення воєнних злочинів РФ та злочинів проти людяності. Визначено, що ворогу вдалося реалізувати в Україні низку успішних інформаційно-психологічних операцій, спрямованих на підрив довіри до вищих органів влади й управління України та формування завищених очікувань, реалізація яких виявилася неможливою на практиці. Визначено, що державна інформаційна політика має сприяти формуванню економічного підґрунтя для розвитку медіа. Для зростання поля досяжності медіапроєкти повинні бути відображені візуально, у аудіоформаті та мають бути поширені у цифровому вигляді. Такі проєкти повинні враховувати посилення впливу штучного інтелекту.</p> 2024-06-06T00:00:00+03:00 Авторське право (c) 2024 Юрій Ніколаєць http://pd.ipiend.gov.ua/article/view/305722 Сучасна інформаційна політика: досвід США для України 2024-06-06T14:29:39+03:00 Ніна Ржевська m0504466775@gmail.com <p>У статті обґрунтовано необхідність оптимізації сучасної ін­формаційної політики України, ви­окремлено можливі напрями підви­щення її ефективності завдяки впро­вадженню в практику досвіду США. Важливо розуміти, що інформаційна політика держави має спрямовуватися на формування державного інформацій­ного простору, розширення і вдоскона</p> <p>лення правової бази регулювання суспільних відносин залежно від конкретних обставин, поширення та використання інформації, поглиблення політичної стабільності та гарантування інформаційної безпеки суспільства.</p> <p>Інформаційна політика забезпечує інформаційні ресурси скоординованим технологічним супроводом, надає вільний доступ до них, забезпечує користувачів інструментами ефективного пошуку, використання та передачі інформації. Важливо, що дієвість інформаційної політики можна забезпечити лише шляхом консенсусу, залучивши всі зацікавлені сторони.</p> <p>Слід наголосити, що в умовах війни інформаційна політика є системою заходів, здійснюваних державою разом із інститутами громадянського суспільства, скерованих на регулювання інформаційних процесів, формування та розвиток інформаційного суспільства, де пріоритетними є оборонні цілі. З огляду на це, серйозною проблемою є відсутність законодавчої бази, що регулює захист інформації, забезпечує протидію новим загрозам в інформаційному просторі й упроваджує заходи щодо відповідальності за дії або організовану діяльність, що завдають шкоди інформаційній безпеці Збройних сил України.</p> <p>Державі та громадянському суспільству запропоновано практичні рекомен­дації з формування умов створення оптимальної моделі державної інформаційної політики, адаптивної до різних ситуацій, зокрема, до умов воєнного стану.</p> <p>­</p> 2024-06-06T00:00:00+03:00 Авторське право (c) 2024 Ніна Ржевська http://pd.ipiend.gov.ua/article/view/305725 Картографування „нації нізвідки". Токсичний вплив „імперського знання" та виклики деколонізації 2024-06-06T14:48:14+03:00 Микола Рябчук m0504466775@gmail.com <p>У статті досліджуються причини тривалої відсутності України на ментальних мапах більшості європейців і жителів цілого світу. До 1991 р. це пояснювалося відсутністю України на політичних мапах: панівна у світовій політичній думці тенденція ототожнювати нації з державами робила автоматично всі бездер­жавні нації „невидимими" — зводила їх до рівня етнічних груп, якими опікуються переважно етнографи. Поява України на політичних ма­пах після здобуття незалежності не розв'язала проблеми: формальна „видимість", виявляється, зовсім не гарантує адекватного сприйняття країни, а відтак і ефективної щодо неї політи<sup>­</sup>ки. Відсутність належної міжнародної реакції</p> <p>на російську агресію в Україні 2014 р. та подальшу гібридну війну стала наочним виявом такої неадекватності, не до кінця подоланої навіть після повномасштабного російського вторгнення. Стаття показує, що головною причиною тривалої української „невидимості", як і теперішніх когнітивних непорозумінь, є некритичне засвоєння світовою спільнотою російського погляду — як на саму Росію, так і на колонізовані нею народи. Цей погляд артикулюється системою наративів, розроблених імперією з метою підірвати суб'єктність підкорених націй, зробити їх практично невидимими й нечутними для решти світу і маловартісними, неповноцінними для самих себе. Ева Томпсон, слідом за Едвардом Саїдом, окреслює цю дискурсивну систему як „імперське знання". Впродовж двох останніх століть імперія успішно інституціалізувала й поширила його у світі як нібито „знання наукове", а тому беззаперечне, нормалізоване, піднесене до рівня „загальновідомих істин", що не підлягають сумніву. Стаття доводить, що саме нормалізація та інтерналізація цього знання у світі значною мірою обумовили хибну політику тамтешніх урядів щодо Росії та України. Його фальшиві постулати сприяють і досі глобальному проникненню російської антиукраїнської пропаганди, перешкоджаючи об'єднаній міжнародній відповіді на російську агресію. У статті обґрунтовується потреба й основні напрями деконструкції цього „знання", насамперед в академічній сфері, в рамках поточних глобальних процесів деколонізації.</p> 2024-06-06T00:00:00+03:00 Авторське право (c) 2024 Микола Рябчук http://pd.ipiend.gov.ua/article/view/305742 „Неонацизм" у публічній риториці В. Путіна: динаміка сенсових змін (2004 — початок 2022 рр.) 2024-06-06T20:18:50+03:00 Павло Гай-Нижник m0504466775@gmail.com <p>У статті висвітлено хроно­логію використання і динаміку змін сенсових навантажень наративу „неонацизм" у ритори­ці, промовах і статтях В. Путіна з часу обіймання ним посади президента Російської Федерації до початку тотальної війни Росії проти України (т. зв. спеціальної воєнної операції).</p> <p>Виокремлено комбінацію дефініцій „на­цизм" і „неонацизм" у штучно створеній псевдо­історичній і псевдополітологічній ідеологемі від­родження неонацизму в Україні як спадщини нацистських колаборантів часів Другої світової війни у сучасному українському суспільно-по­літичному середовищі та органах державної влади.</p> <p>Простежено і проаналізовано зміни динаміки використання В. Путіним наративу „неонацизм" щодо подій в Україні залежно від розкладу внутріш­ньополітичних важелів у Києві (зокрема, впливів проросійських сил на державну політику) або ж відповідно до геополітичної тактики Російської Федерації щодо втілення своєї стратегії опанування Україною та експансії на міжнародній арені.</p> <p>Виявлено трансформацію негативного спрямування наративу „неонацизм" в особистій риториці В. Путіна зі звинувачень у так званій нацифікації окремих сегментів українського суспільства до органів державної влади України. Встановлено, що В. Путін цілеспрямовано намагається надати наративу „неонацизм" глобального політичного обширу, переспрямовуючи його у дискредитацію й обвинувачення не лише на Україну чи країни Балтії (в контексті відтворення неоімперії СРСР на пострадянському просторі), а й на держави Заходу (членів ЄС та НАТО), які нібито спонукають до відродження нацизму і сприяють зміцненню неонацизму в Україні на державному рівні.</p> <p>Узагальнено, що пропагандистська ідеологема і наратив „неонацизму", започатковані В. Путіним з метою відволікання уваги від базових неофашистських засад власної диктаторської системи в Росії, поступово ставали стрижнем його концепту спотвореного образу не лише України, а й західних демократій у далекоглядній стратегії зміни важелів геополітичного впливу на євроазійському просторі та руйнуванні усталеної системи світової безпеки.</p> 2024-06-06T00:00:00+03:00 Авторське право (c) 2024 Павло Гай-Нижник http://pd.ipiend.gov.ua/article/view/305743 Конструювання політики національної пам'яті: ідеї, смисли, акценти 2024-06-06T20:36:25+03:00 Тетяна Василевська m0504466775@gmail.com Тетяна Бевз m0504466775@gmail.com <p>У статті здійснена спроба актуа­лізувати питання пам'яті загалом та, зокрема, національної пам'яті в умовах повномасштабної війни РФ проти України. Доцільність цього дослідження пов'язана з наявністю у суспільній свідомості розбіжностей про „історичне минуле нації", а також з необхідністю збереження національної пам'яті. В умовах повномасштабної війни формується новітня національна пам'ять, яка стане базою/основою повоєнної української національної ідентичності.</p> <p>Показано, що конструювання політики на­ціональної пам'яті — це процес формування та відтворення спільної пам'яті в суспільстві, яка містить у собі створення спільних ідей, символів, наративів та важливих смислів, які об'єднують націю та її історію, а також виступають елементом формування національ­ної ідентичності.</p> <p>Особлива увага у статті приділена аналізу сучасних наукових досліджень з політики пам'яті, в яких актуалізуються питання „війн пам'яті"; конфліктів історичних версій пам'яті; проблеми співвідношення пам'яті та історії; історичної амнезії; локальної пам'яті; історії як інструменту держави; забуття як механізму влади; винищення важливих історичних фактів; аспектів конструювання політики пам'яті; законів пам'яті; комеморації; витіснення пам'яті; міфологізації минулого та інші.</p> <p>Аналізуються протиріччя, які виникають у конструюванні національної пам'яті. Йдеться про те, що можуть виникати суперечності між різними наративами минулого нації всередині держави, між особистою та національною пам'яттю, між національною пам'яттю різних держав. Конструювання національної пам'яті може супроводжуватися ігноруванням або привласненням фактів, спрощенням складності національних історій, вибірковістю, використанням „забуття". Міфологізація та ідеалізація минулого, а також абсолютизація категорії „історична правда" шкодять неупередженому розгляду історії та несуть ризик провокування конфліктів. Доведено, що лише розуміння цих суперечностей, намагання їх поєднати, усвідомлення історії як важливого чинника формування сьогодення і майбутнього суспільства і людини дозволить нам відповідально підійти до побудови політики національної пам'яті.</p> 2024-06-06T00:00:00+03:00 Авторське право (c) 2024 Тетяна Бевз, Тетяна Василевська http://pd.ipiend.gov.ua/article/view/305710 Конституціоналізація концепції войовничої демократії 2024-06-06T13:02:23+03:00 Олена Стойко m0504466775@gmail.com Петро Мироненко m0504466775@gmail.com <p>Розглянуто принципи войовничої <br>демократії як вияв інстинкту самозбереження <br>демократичних систем. Проаналізовано аргументацію прихильників і критиків войовничої демократії щодо застосування обмежувальних заходів <br>заради порятунку демократичних інститутів. <br>Виокремлено два основні види інструментів <br>войовничої демократії: 1) створення перешкод для <br>приходу до влади ймовірних ворогів демократії <br>з використанням механізму виборів (заборона <br>політичних партій); 2) обмеження можливостей <br>для зловживання державною владою. Наведено <br>низку заходів щодо недопущення виродження <br>войовничої демократії в авторитаризм, зокрема <br>закріплення монополії на заборону партій за <br>органом, захищеним від політичного тиску.<br>Визначено та проаналізовано два способи <br>імплементації положень войовничої демократії: <br>через конституцію та відповідне законодавство <br>або лише у законодавчих актах. На прикладі <br>Німеччини проаналізовано особливості першого <br>способу, що характерний для країн з негативним <br>історичним досвідом руйнування демократичних <br>інститутів формально законними методами. <br>Другий спосіб, до якого вдаються держави, що <br>не хочуть компрометувати ідеальну модель <br>ліберальної демократії, проілюстровано аналізом <br>Іспанії, Італії, Великобританії, США.</p> <p>Відзначено, що Конституція України містить низку положень войовничої <br>демократії, зокрема щодо ускладненої процедури зміни основоположних <br>статей та підстави для заборони політичних партій. Останні були застосовані до <br>проросійських партій занадто пізно — після початку російської агресії у 2014 році, <br>однак їх актуальність зростатиме у разі затягування війни та погіршення соціальноекономічного становища громадян.</p> 2024-06-06T00:00:00+03:00 Авторське право (c) 2024 Петро Мироненко, Олена Стойко http://pd.ipiend.gov.ua/article/view/305746 Енергетична сек'юритизація ЄС: місце України в європейській енергетичній системі 2024-06-06T20:59:31+03:00 Дарія Сингаєвська m0504466775@gmail.com Олександр Дем'янчук m0504466775@gmail.com <p>Стаття присвячена дослі­дженню політики сек'юритизації Європейсь­кого Союзу в галузі енергетики, зокрема, забезпечення Союзу енергоносіями, що була розвинута у відповідь на ведення Росією енергетичних воєн 2006-2007 і 2008-2009 років проти України й непрямо — проти Європейського Союзу. Теорія сек'юритизації, сформульована С. Озканом, Б. Бузаном та іншими дослідниками, акцентує не стільки на ліквідації наслідків криз, скільки на ство­ренні системи убезпечення відповідних галузей з підвищенням їхньої стресостійкості, диверсифікацією економічних і технологічних зв'язків з партнерами та посиленням соці­альної спрямованості їх функціонування. Досліджено алгоритмізацію цієї політики та зміни, які привели до інституційної відповіді на російську агресію у галузі енергетики. Дослідження базуються на використанні підходу соціологічного (нео)інституціоналізму, який дозволяє пояснювати політичні процеси з погляду не лише економічних вигід, а й значення для розвитку інших сфер суспіль­ного життя і міжнародної співпраці. Цей підхід базується на уявленні про те, що, по-перше, інституційне середовище, в якому діє окремий</p> <p>інститут, забезпечує його необхідними ресурсами, а також надає легітимності й унормовує його діяльність. Завдяки цьому соціологічний інституціоналізм підкреслює роль норм, правил і культури, впливаючи на самоідентифікацію акторів, пов'язаних із цим інститутом, а також визначаючи „своїх" і „чужих" у загальній інституційній структурі. Показано, що зміни в енергетичній політиці ЄС продиктовані не лише економічними чи технологічними міркуваннями, але й необхідністю задовольняти потреби населення та економіки країн-членів ЄС. Водночас долучення України до загальної системи сек'юритизації ЄС відповідає економічним, політичним і соціальним інтересам України, яка і відповідно до Угоди про асоціацію, і в разі вступу до ЄС матиме статус країни-акцептора. Розглянуто можливі варіанти дій з боку ЄС та України для утвердження України як східного сек'юритизатора ЄС і відповідні їх наслідки для обох сторін.</p> 2024-06-06T00:00:00+03:00 Авторське право (c) 2024 Олександр Дем'янчук, Дарія Сингаєвська http://pd.ipiend.gov.ua/article/view/305717 Волонтерство та псевдоволонтерство в Україні: новий погляд крізь призму неформальних інститутів 2024-06-06T13:59:51+03:00 Юрій Мацієвський m0504466775@gmail.com Яна Лук'янчук m0504466775@gmail.com <p>Стаття спрямована на вивчення псевдоволонтерства — відносно нового різновиду шахрайства, який з'явився в Україні з початком російсько-української війни. Російська агресія призвела до зростання волонтерського руху, але також і до поширення несправжнього волонтерства, метою якого є отримання осо­бистої вигоди. Ці дві соціальні практики ми вивчаємо як протилежні за функціями не­формальні інститути. Якщо волонтерство, за типологією Г. Хелмке і С. Левітскі, є при­кладом допоміжних неформальних інститу<sup>­</sup>тів, то псевдоволонтерство — навпаки, є різ­новидом конкурентних неформальних інсти­тутів. Такі інститути знижують ефективність формальних інститутів, передусім держави і податкової системи, а у випадку псевдо­волонтерства підривають довіру до свого прототипу — волонтерства.</p> <p>Нашою метою є розширення рамок вив­чення неформальних інститутів у нових соціаль­них умовах, зокрема аналіз їхніх функцій.</p> <p>Такий підхід дозволить доповнити дискусію про причини стійкості України під час війни, а також і труднощі подолання внутрішніх викли­ків. Якщо волонтерство у різних формах є важливим елементом стійкості держави, то псевдоволонтерство разом з іншими руйнівними інститутами підриває її зсередини. Аналізуючи дані з відкритих джерел, ми виявили структурні чинники, які створюють можливості для виникнення псевдоволонтерства. Серед них недостатнє правове регулювання, збереження практики особистих обмінів та значна довіра до волонтерів, які в ситуації зростаючого економічного тиску та соціальної непевності стають достатніми умовами для появи псевдоволонтерства. Запропонована модель псевдоволонтерства допомагає краще зрозуміти природу такої поведінки.</p> <p>Дослідження пропонує нову перспективу вивчення неформальних інститутів, а також може бути корисним у практичній площині — створення правових та суспільних перепон на шляху новітніх форм шахрайства у період війни та повоєнної відбудови.</p> 2024-06-06T00:00:00+03:00 Авторське право (c) 2024 Юрій Мацієвський, Яна Лук'янчук