Політичні дослідження / Political Studies

Україна як глобальне явище Рецензія на книгу Ярослава Грицака „Подолати минуле: глобальна історія України”

2023-12-02T10:35:37+02:00

Грицак Я. Подолати минуле: глобальна історія України. Київ : Портал, 2022. 432 с.

Хасидські громади діаспори як актори впливу на етнополітичні процеси в сучасній Україні

2023-12-02T10:20:27+02:00

У статті розглядається вплив масової прощі представників закордонних хасидських громад на динаміку розвитку українсько-єврейських взаємин зокрема та на етнополітичні процеси сучасної України загалом. Актуальність дослідження визначається, по-перше, недостатньою вивченістю вказаного явища у вітчизняній науці; по-друге, тією обставиною, що кількість паломників, які щороку відвідують нашу країну, суттєво перевищує чисельність парафіян місцевих юдейських громад. Специфіка хасидського віровчення вимагає, щоби віруючі регулярно відвідували місця поховання своїх провідних лідерів. Тому, оскільки згаданий релігійний рух зародився саме в Україні, зв’язок з нею багатьох закордонних юдейських релігійних громад тримається на високому рівні, незважаючи на жодні обставини. Ні пандемія, ні війна суттєво не зменшили кількість відвідувачів місць поховання вчителів хасидизму. Наведені автором факти дозволяють виявити дві суперечливі тенденції в реакції місцевих мешканців на прибуття численних послідовників юдейського релігійно-містичного руху: 1. Поширення ворожих настроїв та акцій, скерованих проти прибульців; 2. Зростання зацікавленості в розвитку прощі і збільшення толерантності.

Перша тенденція зумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді, культурі та побутових звичках. Вона також є наслідком корупційних проблем, оскільки муніципальна влада вводить до місцевих бюджетів лише малу частину здобутих від паломників коштів. Друга тенденція визначається зацікавленістю місцевих мешканців у заробітках, пов’язаних з обслуговуванням прочан, і толерантністю, яка дедалі більше поширюється в суспільстві. У висновках відзначається, що розвиток дружніх стосунків між місцевим населенням і хасидами-паломниками сприяє позитивній динаміці іміджу українського суспільства не лише в єврейському середовищі, але також і в численних спільнотах сучасного західного світу, які безпосередньо не причетні до юдаїзму. Це, в свою чергу, допоможе Україні під час повоєнної розбудови. Задля вирішення пов’язаних з прощею проблем автор рекомендує низку просвітянських заходів для місцевого населення, регіонального чиновництва та самих паломників.

Називаючи речі своїми іменами. Російська пропагандистська риторика як вірогідний доказ геноцидних намірів

2023-12-02T09:46:22+02:00

Кількість і масштаби воєнних злочинів і злочинів проти людяності, скоєних російськими військовими в Україні від початку тотального вторгнення в лютому 2022 р., спонукають багатьох експертів і політиків визначати цю жорстокість як геноцид і домагатися переслідування винних у рамках міжнародного права. Українські слідчі і прокурори, у співпраці з зарубіжними колегами, ретельно документують відповідні факти, тимчасом як правники й дипломати шукають оптимальних шляхів для здійснення правосуддя у рамках наявних чи новостворених міжнародних судових інституцій. Багато хто при цьому висловлює застереження, що з-поміж чотирьох видів злочинів, визнаних ООН найтяжчими й такими, що не мають строку давності, злочин геноциду найскладніше довести у судовій практиці, тому що сама по собі кількість воєнних злочинів, хоч би найбрутальніших і наймасштабніших, не робить їх з юридичного погляду геноцидом, якщо не доведено найголовнішого і найнеобхіднішого для саме такої формально-правової кваліфікації: геноцидного наміру з боку військового та/або політичного керівництва країни-агресора. Зазвичай політики не віддають таких розпоряджень письмово, і навіть усно роблять їх, як правило, в завуальованій формі. Тому доводити геноцидні наміри у суді доводиться на підставі непрямих доказів – аналізу всієї суми висловлювань високопосадовців країни-агресора, які ідеологічно обґрунтовують і заохочують геноцид, послуговуючись при тому різноманітними евфемізмами (закликаючи, наприклад, до винищення в Україні вигаданих „нацистів”, під якими мають на увазі всіх самосвідомих українців), а також – на основі зіставлення завуальовано геноцидних висловлювань з відповідними системними діями окупаційних військ та адміністрації, що виразно переводять ідеологічні настанови керівництва у практичну площину.

Автор статті показує, що геноцидні наміри Кремля, попри всю їхню риторичну завуальованість, можна довести, якщо систематично проаналізувати, деконструювати і контекстуалізувати відповідну антиукраїнську риторику російських урядовців, експертів і пропагандистів як певну цілісність, у тісному зв’язку з конкретними діями окупаційної армії та адміністрації.

Російський чинник української ідентичності

2023-12-02T09:59:51+02:00

У XVIII столітті колишній монгольський васал Москва узурпувала назву та спадщину Київської ранньосередньовічної держави. Починаючи з цих подій XVIII століття Росія стала особливим типом цивілізації – ні європейським, ні азіатським, але постійно автократичним режимом, а згодом головною перешкодою для визрівання української досучасної етнічної та сучасної національної ідентичності. Сьогодні імперська ідентичність Росії впливає на Україну як неприхована старомодна, своєрідна імперія, для України вона – ключовий чинник міжнародних відносин. Свідченням того, як Росія демонструє антидемократичні настрої проти „тоталітарного Заходу”, є відверте заперечення Росією української ідентичності, коли Україна намагається повернутися до Заходу. Вкрай агресивне, зневажливе ставлення та приниження В. Путіним української національної ідеї про відокремлення від Росії зміцнили та посилили бажання Києва вийти з фатальної орбіти Москви. Під час сучасної кровопролитної боротьби за існування історичний час пришвидшується і в Україні формується антиросійська та проєвропейська національна ідентичність. Водночас війна за Україну зближує між собою довоєнні розділені ідентичності українців, що згуртувалися навколо ідеї спільної української проєвропейської долі проти агресивної та жорстокої Росії. З іншого боку, вторгнення Росії в Україну пришвидшило перехід російського політичного режиму до диктаторського правління та певних профашистських методів, включаючи, але не обмежуючись усуненням будь-якої суспільної опозиції чи дисидентської думки. У рамках соціології історії та теорії конструктивізму міжнародних відносин проаналізовано Росію як вирішальний для України чинник міжнародних відносин та незалежну змінну причинно-наслідкового зв’язку з існуванням України.

Проблемні напрями реструктуризації політичного поля України в умовах війни: прогнозні варіанти

2023-12-02T08:40:18+02:00

Стаття є спробою прогнозу щодо вірогідних ліній реструктуризації політичного поля України в умовах війни у парадигмі ключових проблем, які можуть стати предметом полеміки між конкуруючими акторами українського політикуму. До переліку таких проблем віднесено підсумок війни, перспектива повоєнних російсько-українських відносин, новації у суспільно-політичному устрої України, довіра населення до влади, місце національного бізнесу у політичному ландшафті України, збереження національної єдності в умовах політичної конкуренції, вірогідна розстановка політичних сил з врахуванням фактору появи нових акторів. Перспектива впливу таких ліній та ліній розмежування українського політичного поля аналізується з врахуванням думки, яка зараз присутня в офіційних та аналітичних колах євроатлантичного співтовариства.

Припущення, які пропонує стаття, виходять із зіставлення позицій правлячого в Україні режиму і євроатлантичних аналітиків з приводу доленосних для країни питань – перемоги у війні, вступу до НАТО та Європейського Союзу, юридичного покарання Російської Федерації. В цьому відношенні можна передбачити посилення позицій політичної опозиції, у якій буде можливість використати той факт, що позиція західних країн у названих питаннях подекуди буває більш поміркованою і менш категоричною за офіційну українську, а також є залежною від внутрішньої політичної кон’юнктури.

Автор припускає, що політична опозиція правлячому режиму буде використовувати розбіжність між концентрацією ним влади й загальним трендом утвердження демократії, яка занепокоєна посиленням авторитарних режимів. Цілком вірогідним розвитком політичного поля України буде використання опозицією непопулярних, хоча й неминучих в умовах війни практик правлячої політичної сили для нападок на неї, і ця тактика буде супроводжуватися посиланнями на позицію країн, від яких зараз залежить майбутнє України.

Внутрішньополітичні загрози під час війни та у повоєнний час: пошук шляхів мінімізації

2023-12-02T08:59:53+02:00

У статті розглядаються ключові внутрішньополітичні загрози для України, що є актуальними під час війни, а також мають потенціал збереження у період відбудови. Стаття базується на матеріалах проєкту, реалізованого Національним інститутом стратегічних досліджень (НІСД) „Аналіз загроз національній безпеці у сфері внутрішньої політики” [1]. У рамках цього проєкту було проведене двоетапне експертне опитування. Експертами проєкту стали співробітники інституту та близько 50 спеціалістів (науковців, громадських активістів, управлінців, журналістів), які представляють загальноукраїнські та регіональні інституції. На першому етапі експертам було запропоновано визначити внутрішньополітичні загрози, які, на їхню думку, становлять найбільшу небезпеку для країни. На основі отриманих даних сформовано перелік найактуальніших загроз. На другому етапі дослідження ті самі експерти визначили за п’ятибальною шкалою дестабілізаційний потенціал та ймовірність реалізації кожної з загроз.

На думку учасників проєкту, найбільші ризики для внутрішньополітичної стабільності зумовлені передусім: корупцією; проблемами ефективності влади та стійкості державних інститутів; потенціалом горизонтальної дезінтеграції суспільства; наявністю інструментів російського впливу – УПЦ (МП), проросійських політиків та інформаційних ресурсів; демографічними втратами, депопуляцією, втратою людського капіталу. При цьому як дестабілізаційний потенціал, так і ймовірність реалізації загроз зростуть у період відбудови, порівняно з періодом дії воєнного стану.

На підставі вищевикладеного доходимо висновку, що ефективна протидія держави та суспільства внутрішньополітичним загрозам є важливим фактором як стійкості України перед російською агресією, так і успішної відбудови та модернізації після закінчення війни.

Відносини по лінії центр-периферія в Україні: ресурси підвищення стійкості держави

2023-12-02T09:21:24+02:00

У статті виокремлено ключові фактори, які уможливили зниження проявів конфліктного потенціалу відносин між центром і периферією в Україні і дозволили їм зробити внесок у підвищення стійкості держави у 2022–2023 рр. Для аналізу динаміки конфліктного потенціалу відносин по лінії центр-периферія використано теорії інституціоналізму раціонального вибору (Rational Choice Institutionalism) та соціально-політичного поділу. У статті виокремлено ключове джерело проявів конфліктного потенціалу відносин між центром і периферією в Україні у минулому: патерн політичної конкуренції між центральними політичними акторами, який дозволяв використовувати їм свої адміністративні повноваження для змін підпорядкування регіональних політичних акторів задля зміцнення власних позицій у центрі. До переліку чинників підвищення стійкості держави впродовж 2022–2023 рр. було додано два фактори, що безпосередньо стосуються відносин між центром і периферією. Перший фактор є інституційним, це реформа децентралізації (2014–2020 рр.), що передбачала посилення повноважень та розширення ресурсної бази органів місцевого, а не обласного самоврядування. Другий фактор неінституціоналізований, це зміна відносин між центром і периферією внаслідок „націоналізації” електоральної поведінки виборців на демократичних виборах, що призвело до появи домінантного центрального політичного актора та нейтралізувало можливість конкурентної боротьби між політичними акторами центрального рівня за допомогою підпорядкування субнаціональних політичних акторів. Важливою складовою якісно іншого патерну відносин по лінії центр-периферія стала взаємодія домінантного центрального політичного актора із субнаціональними акторами під час місцевих виборів 2020 р. Водночас у статті міститься застереження, що інституційні та неінституціоналізовані зміни відносин по лінії центр-периферія не здатні автоматично нейтралізувати кланові або олігархічні структури на місцевому рівні. Також у статті виокремлено три типи конкретного внеску нових відносин по лінії центр-периферія у підвищення стійкості держави впродовж 2022–2023 рр. Вони уможливили внесок місцевого самоврядування у територіальну оборону України, підтримку внутрішньо переміщених осіб та відбудову держави.

Еволюція інституційної спроможності парламенту України: історико-політологічний аналіз

2023-12-02T09:31:00+02:00

У статті здійснено аналіз еволюції інститутів організації системи влади в Україні у цілому та інституту парламентаризму зокрема. Виокремлено проблеми, які, на думку автора, визначають вразливість інституційної спроможності політичної системи. Акцентується увага на неусталеності нормативно-правової бази – неодноразове внесення конституційних змін щодо моделей організації влади, трансформації окремих норм Конституції України, якими визначалися місце і роль парламенту в політичному полі країни. Доведено, що така мінливість „правил політичної гри” набула ознак загрози інституційної спроможності українського парламенту. Наголошується, що, незважаючи на внесення змін до Конституції України, наявною залишається низка правових колізій. Серед них – неврегульованість інституту імперативного мандата, що породжує розбіжності у трактуванні правил позбавлення народного депутата його повноважень; неузгодженість норм Конституції України з профільними законами тощо. Автор звертає увагу на те, що чимало положень Основного закону ухвалюється „авансом” та передбачається урегулювання тих чи інших норм спеціальними законами. Водночас ухвалення цих законів або затягується, або ж вони не приймаються зовсім.

Особливу увагу автор привертає до проблеми недотримання законодавчо визначених процедур у процесі ухвалення конституційних змін. Обґрунтовується теза про наявність в Україні практики інструменталізації Конституції тими чи іншими політичними агентами, діяльність яких спрямована не на оптимізацію системи державного управління в інтересах основного джерела влади – народу, а задля задоволення власних політико-економічних інтересів. Висновками дослідження є виокремлення можливих напрямів посилення інституційної спроможності українського парламенту, гармонізації конституційних норм та подолання викликів на цьому шляху.

Концептуалізація ідеї соборності в незалежній Україні: генеза смислотворення

2023-12-01T20:30:44+02:00

У статті автор аналізує розвиток ідеї соборності України, суперечливість та неоднорідність в інтерпретаційних та нормативних підходах, які були явно або латентно спрямовані на формування ціннісних орієнтирів української нації, починаючи від 1991 р. і до 2014 р., коли відбулася Революція гідності. Виявлено, що означений період характеризувався невпинним пошуком та продукуванням нових смислів, які мали контрадикторну природу – з одного боку, були спрямовані на реабілітацію національної історії, а з іншого – слугували маніпулятивним інструментом для формування громадської думки і справляли здебільшого дезінтегруючий вплив на українське суспільство. Особлива увага приділена питанню висвітлення ідеї соборності у нормативно-правових актах, зокрема тих, що регулювали питання реабілітації національної історії та відновлення у публічному полі країни дискурсу про День Соборності України як події, що безпосередньо символізувала прагнення українського народу до утвердження єдиної, суверенної, незалежної держави. У статті розкрито також модифікації концепції соборності у контексті ідейних засад роботи низки громадських організацій на загальнонаціональному та місцевому рівнях.

Установлено, що саме період 1991–2014 рр. був засадничим для продукування нових смислів та орієнтирів у націєтворенні, які ідейно підготували ґрунт для подій 2014 р., Євромайдану та Революції гідності, а також окупації Криму та частини Донбасу, що знаменували собою новий етап випробування на стійкість української нації, зокрема, її єдності не тільки у знаково-символічному вимірі, але і у практичній площині прямого військового зіткнення, коли контекст попередніх світоглядних суперечностей було знято заради збереження політичної єдності української нації, що зазнала прямої зовнішньої атаки з боку Російської Федерації.

Виявлено, що спекулятивні дискусії, дискримінаційна риторика довкола концепції єдності української політичної нації з плином часу трансформувалися у політичну технологію підриву соборності України, зокрема, на рівні популяризації ідеї „несумісності” та „взаємовиключності” Заходу і Сходу України, їх економічних, культурних, зовнішньополітичних орієнтирів. Політичні маніпуляції, помножені на істотні фінансові та організаційні ресурси, призвели до зародження і посилення регіональних політичних режимів, актуалізації дезінтеграційних сепаратистських політичних проєктів.

Концепт політичної довіри та реалії посттоталітаризму (методологічний аспект)

2023-12-01T20:40:18+02:00

У статті висвітлено взаємозв’язок механізмів здійснення тотального контролю та формування політичної довіри у тоталітарній державі з акцентом на цілях та методах впливу на суспільну свідомість, що визначає особливості подальшої трансформації політичного режиму. Зокрема, аргументовано доцільність інтерпретувати риси посттоталітарної свідомості як чинник формування інституційної довіри у процесі демократизації. Актуальність дослідження зумовлена тим, що політичну довіру традиційно вивчають для пояснення суспільної підтримки політиків чи політичних інститутів у демократичному або перехідному режимі, подекуди ігноруючи або навіть заперечуючи її роль у підтримці певного типу влади недемократичної. Зважаючи на те, що у загальній інтерпретації тоталітаризм сприймають як терор, доповнюючи розуміння цього типу диктатур визнанням їх моністичної сутності, у статті запропоновано змістити фокус уваги на контролюючу функцію держави, реалізовану через масові репресії, пропагандистську діяльність та процес ресоціалізації. Стверджуючи, що тоталітарна держава вимагає від громадян суб’єктності у здійсненні такого контролю, умовою його тотальності автор пропонує вважати поєднання насильницького примусу (тобто зовнішнього контролю) з політичною самоцензурою (внутрішнім контролем). У такому контексті, з методологічної точки зору, аргументовано доцільність визначати зовнішній контроль як чинник формування політичної довіри, а політичну самоцензуру як наслідок довіри до тоталітарної влади. Також у статті обґрунтовано, що підтримуваний владою інверсійний зв’язок між політичною та міжособистісною довірою має значення для пояснення особливостей довіри після зміни політичного режиму в державі. Із використанням цієї аргументації автор доводить, що відповідне штучне формування довіри в межах диктатури відіграє суттєву роль у поясненні посттоталітарних трансформацій, зокрема, підтримки формальних і неформальних політичних інститутів, які визначають перебіг демократизації.