Політичні дослідження / Political Studies

Закордонне українство в системі публічної дипломатії України

Людмила Мазука — 2024-10-31

У статті розглядається питання застосування інструментів публічної дипломатії з урахуванням нових викликів і загроз та обґрунтовується роль закордонного українства як одного із ключових її акторів. Проаналізовані базові державні документи, що стосуються розвитку публічної дипломатії. Наведені основні цілі, механізми та інструменти чинної на сьогодні моделі публічної дипломатії України. Доведено, що нормативно-правова база потребує адаптації під сучасні виклики та загрози, а державні документи – відповідних змін і доповнень. На основі свіжих результатів міжнародних рейтингів визначено основні виклики, що стоять сьогодні перед Україною і на усунення яких може впливати закордонне українство. Окреслено основні напрями діяльності закордонних українців у публічній дипломатії. Доведено, що повномасштабна російська агресія вимагає зміни пріоритетних напрямів публічної дипломатії від брендингу до політичної адвокації. Проаналізовано адвокаційну діяльність українських організацій за кордоном, зокрема тих, які були створені після російського повномасштабного вторгнення. Акцентовано на важливості об’єднання для роботи представників усіх хвиль української діаспори та закордонного українства загалом, особливо новоприбулих, переважно молодих та високоосвічених українців, які швидко інтегруються у суспільства країн проживання й надалі можуть активно просувати українські інтереси на різних рівнях. Наголошується, що закордонне українство має потенціал стати ключовим актором у реалізації публічної дипломатії України та пропонуються конкретні механізми й заходи державної політики у цьому напрямі.

Від мультикультуралізму до нативізму: динаміка наукових підходів

Олена Кіндратець — 2024-10-31

У статті розглянуті зміни уявлень про політику мультикультуралізму та причини відмови від неї в низці країн Європи та переходу до нативізму. Дається визначення мультикультуралізму та нативізму. Розглядається історія появи цих понять. У статті дається огляд тематики сучасних досліджень мультикультуралізму та нативізму зарубіжних та вітчизняних учених. Аналізуються різні погляди на ці проблеми. Не всі вчені погоджуються з тим, що мультикультуралізм переживає кризу. Дехто вважає, що нині відбувається зміна форм і методів здійснення цієї політики. Показаний зв’язок політики мультикультуралізму та її критики з процесами міграції населення в епоху глобалізації. Зазначається, що іммігранти, що стають громадянами європейських країн, які їх приймають, є переважно носіями відмінної політичної культури від тієї, яка існує в країнах з розвиненою демократією. Увага приділяється можливості прискорення процесу інтеграції іммігрантів у західне суспільство, засвоєння ними його цінностей. Розглядається також обговорення питання про те, чи впливає обов'язковість інтеграції іммігрантів на ставлення до них європейців. У статті висвітлений вплив кризи політики мультикультуралізму та посилення нативізму на зміну партійного ландшафту. Ці зміни пов’язані зі зміною настроїв у суспільстві, політичних уподобань виборців, наданням переваги праворадикальним популістським партіям, яких ще називають "антиіммігрантськими". Праворадикальні популістські партії, навіть не бувши більшістю в представницьких органах влади європейських країн, добилися в деяких з них таких змін іммігрантської політики, які їх влаштовують. Відмова від мультикультуралізму створює передумови зростання конфліктності в суспільстві, а також поширення ксенофобії, злочинності та неконвенційних акцій протесту. В умовах інформаційної війни ворожі країни можуть використати наявні суперечності в європейських країнах для дестабілізації ситуації. Дослідження цих питань є актуальним, оскільки дозволяє своєчасно виявляти та запобігати конфліктам, зберігати стабільність, зміцнювати демократію.

Зворотний бік "нейтральності". Російська війна в Україні й амбівалентна позиція країн Глобального Півдня

Микола Рябчук — 2024-10-31

Неспровокована російська агресія проти України, яка у 2022 році пере росла у повномасштабну війну, викликала широкий осуд у всьому світі, але практичні заходи проти держави-агресорки на національ ному рівні виявилися суттєво різними. Основна лінія розмежування пролягла між заможними ліберально-демократичними державами так званого "першого світу" і здебільшого менш розвиненими та переважно авторитарними країнами Глобального Півдня. Тоді як перші запровадили широкий спектр санкцій проти російських посадових і юридичних осіб та надали значну військову й економічну підтримку Україні, другі у більшості випадків утрималися від будь-яких кроків, що могли б зашкодити їхньому звичному бізнесу із Москвою. В цій статті проаналізовано аргументи, які виправдовують (чи, навпаки, розвінчують) буцімто "нейтральну" позицію Глобального Півдня щодо російськоукраїнської війни, і з’ясовано можливості впливу на цю позицію в бік ширшої підтримки України та захисту нормативних принципів міжнародного права, порушених путінською державою. Аналіз складається з трьох етапів. Спочатку у статті проаналізовано результати голосувань в ООН з приводу кількох резолюцій, що стосувалися російської війни в Україні, і визначено фактори, які, найімовірніше, вплинули на позитивне / негативне голосування країн Глобального Півдня. Далі, для перевірки зроблених спостережень та інтерпретаційних припущень використано контент-аналіз первинних і вторинних джерел та критичний аналіз їхнього дискурсу, щоб з’ясувати, якою мірою декларовані поведінкові мотиви політиків Глобального Півдня збігаються з їхніми реальними діями та корелюють із наслідками тих дій. І, на завершення, стаття обґрунтовує бажані й можливі стратегії впливу на переважно байдужу чи політично амбівалентну позицію країн Глобального Півдня для зміни її в корисніший для України бік.

Національна та громадянська ідентичності в Україні в умовах російсько-української війни: константи та зміни

Юрій Поліщук — 2024-10-31

У статті аналізується стан національно-громадянської ідентичності в Україні напередодні та в ході російсько-української війни. Виявлено, що тригерами його змін були революції, які відбувалися у нас, й, особливо, російсько-українська війна. Визначено, що саме вона дала поштовх до кардинального зміцнення позицій загальнонаціональної ідентичності й, відповідно, до різкого зменшення показників радянсько-російської ідентичності в українському соціумі. Доведено, що війна додала до цього феномену нові складові, які диктувалися небезпекою
втрати територіальної цілісності Української держави й обмеження її суверенітету, коли сприйняття маркерів ідентичності з чуттєвої площини переходять у площину практичну. Ними стали – волонтерство, добровольчий рух, національний спротив окупантам й інші прояви громадянської позиції українців. Це відбувалося не лише на територіях підконтрольних уряду України, але й на територіях тимчасово окупованих ворогом. Доведено, що в роки війни відбулися значні зміни у якісних показниках ставлення громадян до символічних цінностей, пов’язаних з державністю України, що є важливою ознакою зміцнення загальнонаціональної ідентичності. Проаналізовано значний масив соціологічних даних, які засвідчили зміни національно-громадянської ідентичності на різних етапах російсько-української війни. Наголошується, що лише на восьмому році російсько-української війни владні інституції виробили стратегію державної політики у сфері утвердження української національно-громадянської ідентичності як складової гарантування національної безпеки України.

Між самовіктимізацією і спільною пам’яттю: війна Росії проти України в російських незалежних медіа

Олег Морозов — 2024-10-31

У статті аналізується, як російські незалежні медіа створюють комунікативну пам’ять про війну Росії проти України після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Попри засудження війни всіма медіа, найрейтинговіші з них ("Дощ", "Популярна політика", "Навальний LIVE" та
"Живий цвях") маргіналізують свідчення українських жертв, витісняючи їх російськими новинами. Автор звертає увагу на те, що деякі ("Медуза" та "Doxa") медіатизують війну, використовуючи свідчення українців. Вони актуалізують тим самим їхній біль і втрати для російської аудиторії. На мові memory studies цю ситуацію можна пояснити як дві конфліктуючі форми медіапам’яті. Перша знижує емпатію до українських жертв війни та сприяє самовіктимізації росіян, друга – відкриває простір для формування спільної пам’яті про війну. Показано, що хоча перша форма більш зручна для російської аудиторії незалежних медіа, вона дає можливість витиснути досвід жертв на периферію медіапам’яті, відсторонившись від насильства і страждань "інших". Конкуренція жертв, що виникає внаслідок цього, стає однією з причин публічних конфліктів між українцями та російськими емігрантами. Автор доходить висновку – щоб знизити ризик появи цих конфліктів, подолати самовіктимізацію та зробити розв’язану Росією війну ближчою до антивоєнно налаштованих росіян, незалежним медіа потрібно змінити звичні підходи до виробництва медіапам’яті. Необхідно приділити більше уваги українським свідченням, поклавши їх в основу спільної пам’яті про війну.

"Однополярність" і "багатополярність" світу: наративи публічних маніпуляцій В. Путіна (2000–2008 рр.)

Павло Гай-Нижник — 2024-10-31

У статті висвітлено хронологію використання і динаміку сенсових навантажень наративів "однополярність" і "багатополярність" у риториці та промовах В. Путіна з часу обіймання ним посади президента Російської Федерації у 2000 р. до завершення двох президентських термінів у 2008 р. Виокремлено комбінацію дефініцій "двополярність", "однополярність" і "багатополярність" світу в ідеологемі нової архітектури глобальної безпеки, що застосовувалася В. Путіним для просування геостратегічних цілей РФ і початку її протистояння із т. зв. колективним Заходом. Простежено та проаналізовано сенси й цілі зовнішньополітичної риторики В. Путіна щодо архітектури світової безпеки в контексті геополітичної тактики Російської Федерації щодо втілення своєї стратегії змін важелів впливів у світі та експансії на міжнародній арені. Виявлено і встановлено намагання В. Путіна цілеспрямовано дискредитувати місце та роль демократичного світу у безпековій системі планети в контексті відтворення неоімперії СРСР на пострадянському просторі та намагання встановлення нової конфігурації світового порядку. Відмічено, що у ті часи основною ціллю просування
наративу "багатополярності" були внутрішньоросійська аудиторія та країни Глобального Півдня. Узагальнено, що промова В. Путіна на безпековій конференції у Мюнхені 2007 року стала оголошенням нової холодної війни Заходу (ЄС і НАТО) і започаткувала новий етап глобальної дійсності у далекоглядній стратегії РФ зміни важелів геополітичного впливу на євроазійському просторі та руйнуванні усталеної системи світової безпеки. Доведено свідомі маніпулятивні й дезінформаційні засоби у промовах президента Російської Федерації у намаганні дискредитувати держави-члени НАТО, зокрема США, у своїй стратегії формування антизахідної фронди з метою трансформації наявної системи впливів і рівноваг на світовій арені.

Політична культура в епоху цифровізації: нові дослідницькі інструменти

Ігор Цигвінцев — 2024-10-31

У статті висвітлено, як цифровізація вплинула на політичну культуру та способи її дослідження. Доведено, що класичні методи аналізу, які були революційними та дієвими для політичної науки ХХ століття, втрачають свої пояснювальні можливості через величезні обсяги інформації, швидкість її поширення та зміну каналів і шляхів комунікації, перехід суб’єктів у кіберпростір. Обґрунтовано можливості нових методів аналізу великих
даних, соціальних мереж та цифрових текстів, що дають унікальні можливості для вивчення політичних процесів у реальному часі та
на широких вибірках. Запропоновано до використання такі методи, як аналіз великих даних (Big Data analysis), соціальний мережевий аналіз, автоматизований контентаналіз та етнографія цифрових спільнот. Проаналізовано переваги (швидкість і масштаб, точність і деталізація, автоматизація, нові джерела даних, візуалізованість, мультидисциплінарність) та недоліки (етичні питання, недостатність відкритих даних, обмеження доступу до даних, недосконалість мовних моделей та інструментів автоматичного аналізу для української мови) методів вивчення
політичної культури на сучасному етапі. Окрему увагу звернено на проблеми, викликані цифровізацією, які мають бути враховані при інтерпретації результатів досліджень: проблема репрезентативності даних, доступ до даних на приватних платформах, обмеження приватних компаній, фільтрування даних, алгоритмічні впливи, тіньові дані та нерепрезентативність через упередженість, що виявляються, зокрема, у використанні західного канону сприйняття та аналізу політичної культури та ігнорування підходів Сходу, не враховуючи їх проникнення у сфери життя Європи
та Заходу. Доведено значний потенціал та функціональність проаналізованих методів для удосконалення досліджень політичної культури та сформульовано перспективи майбутніх наукових розвідок у цьому аспекті.

"Пастки" інституційної спроможності Української держави: причини виникнення і способи подолання

Галина Зеленько — 2024-10-31

У статті на основі використання міжнародних індексів (управлінської ефектив ності, сприйняття корупції, демократії, верхо венства права та інших) дано оцінку інституційній спроможності Української держави, зокрема під час великої війни, а також проаналізовано "пастки спроможності" як лакуни у законодавстві, які нівелюють ефективність системи державної влади та, як наслідок, девальвують інститут політичної відповідальності й погіршують інституційну спроможність держави. Авторка також на основі соціологічних опитувань щодо довіри до державних інститутів пояснює, чому зниження рівня довіри до органів влади (за винятком Збройних сил та Президента України) посилює ризики делегітимації влади, оскільки
це конвертується у небажання багатьох громадян виконувати свої громадянські обов’язки, зокрема, щодо мобілізації, сплати податків тощо.
Ключовою проблемою інституційної спроможності Української держави авторка називає неефективність системи стримувань і противаг, що призводить до дублювання повноважень між гілками влади, неефективного функціонування парламенту та уряду, надмірної концентрації влади в руках президента, нівелювання ролі уряду як центру виконавчої влади. Авторка детально аналізує, що зроблено вперше у вітчизняній політичній науці, наявні в Україні "пастки спроможності", підкреслює їх кумулятивний негативний ефект і окреслює негативні наслідки у разі їх збереження, а також пропонує ефективні інструменти неелекторальної легітимації влади, які вкрай необхідні під час війни. Особлива увага приділяється необхідності реформування конституційної системи України для усунення цих інституційних пасток. Окреслено кілька шляхів підвищення інституційної спроможності, серед яких самолегітимація влади через інформаційну політику в умовах вимушеного обмеження прав і свобод; внесення змін до конституції й законодавства задля ліквідації "пасток спроможності"; використання неелекторальних інструментів легітимації влади як тимчасову міру, яка здатна посилити інституційну спроможність держави, але на час війни.

Інституційна спроможність українських урядів: проблеми ефективності та легітимності

Наталія Кононенко — 2024-10-31

Статтю присвячено аналізу ефективності та легітимності (що взаємопов’язано) українських урядів протягом 2014–2024 рр. та виявленню нормативно-правових пасток, що формують гострий дефіцит їх інституційної спроможності. Авторка наголошує на тому, що кризи інституційної спро
можності урядів у сучасних консолідованих демократіях і в Україні, яка все ще формується як демократія, мають різні походження. Базовою детермінантою "демократичного відкату" ліберальних демократій є відхід урядів від егалітарних практик. В Україні вади спроможності урядів зумовлені "вбудовою" в Конституцію України 1996 року нормативно-правових пасток, що руйнували протягом 30 років притаманну демократичним політичним режимам систему розподілу влади, ускладнювали демонстрацію урядами й парламентами власної суб’єктності та формували умови для участі в політиці впливових неформальних інституцій (наприклад, олігархів). Дослідниця доводить, що нормативно-правовими пастками, які делегітимують українські уряди й обумовлюють формування урядового продукту посередньої якості (наприклад, реформ 2014–2021 рр.), є дуальна структура керівництва Кабінетом Міністрів України (і прем’єр-міністр, і президент мають підстави для цього), відсутність ефективних та збалансованих взаємин між урядом та парламентом, що унормовує практику напівакцептованих урядів, та механізму розв’язання урядових криз. У статті йдеться про те, що процес вступу України до ЄС надає нового імпульсу демонтажу пострадянського інституціоналізму, що розпочався у 2014 році. Особливого драматизму цей процес набуває в перший рік повномасштабної війни (з 2022 р. – до цього часу), коли початок ліквідації пострадянських інституцій наклався на необхідність зберегти керованість країною під час війни. Авторка сподівається, що необхідність "підтягнути" українські інституції та притаманні їм практики до рівня ЄС надає небезпідставні сподівання на формування в нашій країні такого правового поля, що модернізує українські інституції (і уряди передусім). Важливо, на думку дослідниці, запропонувати такий підхід до реформування, який був би синтезом як оновлення правової бази, що регламентує діяльність уряду, так і запровадження інструментальних змін, що формують нову інституційну культуру.