Політичні дослідження / Political Studies

Особливості Європарламенту як представницького органу Євросоюзу

Олена Стойко — 2026-03-31

Відзначено, що Європейський Парламент завдяки своєму розміру та національному, мовному та культурному плюралізму стикається з труднощами, характерними мінливій природі політичного співтовариства, яке він представляє.

Доведено, що Європарламент можна віднести до третього, гібридного типу представницького органу. Оскільки перший тип прагне забезпечити народне представництво та створити формальні умови для демократизації, а другий – характерний для міжнародних, державних і приватних організацій, для координації діяльності великої кількості учасників. Упровадження прямих виборів наблизило його до першого типу, але відсутність у нього універсальної компетенції характерна другому типу.

Основними перешкодами на шляху подальшої парламентаризації ЄС є: динаміка міжурядових відносин (поглиблення інтеграції без наднаціоналізації), спротив з боку Європейської Ради (відмова поступатися своїми повноваженнями), надмірна конституціоналізація (зростання важливості судових рішень на противагу політичним рішенням, що приймаються Європейською Радою та Європарламентом), агентизація (передача права прийняття регуляторних рішень у сфері формування та корекції ринкової політики незалежним регуляторним органам) та репрезентативність. Відзначено, що прийняття нових членів неминуче призведе до зростання дегресивності й загострення проблеми електоральної нерівності. Розглянуто переваги і недоліки альтернативних виборчих систем для підвищення репрезентативності Європарламенту.

Доведено необхідність посилення співробітництва українських політичних партій з європейськими парламентаріями, щоб заручитися їхнього підтримкою під час голосування про прийняття країни до Євросоюзу та ефективніше взаємодіяти після набуття повноцінного членства.

Соціальна згуртованість українського суспільства в умовах повномасштабної війни: регіональна специфіка

Олександр Корнієвський — 2026-03-31

Згуртованість суспільства виступає важливим суспільно-інституційним запобіжником проти внутрішньої фрагментації та зовнішніх деструктивних впливів. Мета статті полягає у висвітленні основних тенденцій, викликів та факторів підтримки соціальної згуртованості українського суспільства в період повномасштабної війни (2022–2025 рр.) на основі аналізу моніторингових матеріалів з регіонів України, диференціюючи процеси за типом територій.

Артикульовано, що на тилових територіях спостерігається порівняно високий рівень громадянської активності та самоорганізації, що є дієвим фактором проти фрагментації, незважаючи на загальну економічну вразливість та вибіркову довіру до інституцій. На прифронтових і звільнених територіях система військових адміністрацій демонструє здатність до адаптації та співпраці з громадянським суспільством, проте залишаються соціально-економічні проблеми. Успішні приклади (національний проєкт "Пліч-о-Пліч: згуртовані громади" та ін.) опосередковано свідчать про потенціал розвитку горизонтальної солідарності та міжрегіональної підтримки. Виявлено структурні ризики, зокрема, низька політична агентність та загальна економічна депривація, які становитимуть загрозу соціальній солідарності в довгостроковій перспективі. На тимчасово окупованих територіях (ТОТ) окупаційна влада проводить системну роботу, спрямовану на підрив та руйнування соціальної згуртованості, зокрема нав’язуючи свою систему освіти та політику пам’яті з метою знищення української національної ідентичності та створення умов для примусової інтеграції. Гуманітарна ситуація на ТОТ додатково посилює соціальну нерівність.

Аргументовано, що соціальна згуртованість українського суспільства, залишаючись високою особливо на низовому рівні та у контексті волонтерської допомоги, втім, зіткнулася з регіональною диференціацією викликів. Подальші політологічні дослідження мають бути зосереджені на розробці суспільно-політичних механізмів трансформації соціальної солідарності у стійку громадянську участь, соціально-політичних інструментах протидії структурним ризикам (економічна вразливість, недовіра, низька політична агентність), що є критичним для післявоєнної відбудови та посилення національної стійкості.

Warwashing як інфлюенсерський механізм легітимації воєнної політики в умовах платформізованої публічної сфери

Ігор Цигвінцев — 2026-03-31

У статті здійснюється політологічний аналіз трансформації механізмів легітимації воєнної політики в умовах платформізованої публічної сфери з фокусом на ролі інфлюенсерських та мережевих акторів. Спираючись на класичні теорії політичної легітимності та сучасні підходи до аналізу цифрової політичної комунікації, обґрунтовується теза про перерозподіл джерел суспільної підтримки війни від інституційних форм політичної влади до неінституційних, персоналізованих і мережевих режимів легітимації.

У роботі вводиться та концептуалізується поняття "warwashing" як аналітична категорія, що описує структурний ефект політичної дії інфлюенсерів у платформізованій публічній сфері. Warwashing розглядається не як форма пропаганди чи маніпуляції, а як сукупність повторюваних інфлюенсерських і мережевих комунікативних практик, через які війна конвертується в ресурс політичної легітимності та набуває статусу соціально зрозумілої, морально виправданої й політично самоочевидної реальності поза межами формалізованих процедур демократичної підзвітності.

Методологічну основу дослідження становить якісний політологічний підхід із використанням порівняльного кейс-стаді. Емпіричний аналіз ґрунтується на трьох типах кейсів, що репрезентують різні конфігурації інфлюенсерської легітимації війни: персоналізовані інфлюенсерські практики, децентралізовані мережеві спільноти та псевдожурналістські формати нормалізації конфлікту. Аналіз дозволяє показати, що інфлюенсери виступають автономними політичними акторами, здатними виробляти альтернативні режими політичної легітимності незалежно від формальних інституцій.

Окрема увага приділяється впливу інфлюенсерських режимів легітимації на політичну соціалізацію покоління Z. Показано, що війна для молодіжних аудиторій дедалі частіше постає як елемент платформно опосередкованого досвіду, у межах якого політична участь реалізується через низькопорогові цифрові практики, персоналізовану довіру та символічну залученість. Отримані результати інтегруються в ширший дисертаційний контекст дослідження інфлюенсерів як акторів публічної політики в умовах війни.

Виграти війну - не означає "виграти мир": наближення конституційного моменту в Україні

Антоні З. Камінський — 2026-03-31

Триваюча збройна агресія Російської Федерації проти України є безпрецедентною за своїми масштабами та системними наслідками для європейської й глобальної безпеки. Мирне та сталий розвиток України, держав регіону й Європи загалом залежить від двох взаємопов’язаних чинників. Перший із них - здатність України за підтримки західних партнерів досягти перемоги у війні, розв’язаній Російською Федерацією. Така перемога матиме наслідком трансформацію конфігурації міжнародних відносин і послаблення антизахідних коаліцій у світовій політиці.

Другий чинник пов’язаний зі здатністю української держави й суспільства скористатися конституційним моментом, який виникне в процесі переходу від воєнного протистояння до повоєнної відбудови та інституційної реконструкції. У статті ситуацію України проаналізовано в регіональному, історичному та глобальному вимірах із фокусом на ключові інституційні виклики й політичні вибори, що постануть перед державними елітами у повоєнний період.

Розкрито внутрішньополітичні та зовнішньополітичні наслідки можливих стратегічних рішень, що дозволяє обґрунтувати необхідність активного використання майбутнього конституційного моменту. На основі положень політичної теорії та порівняльного аналізу конституційних трансформацій у різних країнах визначено чинники, які зумовлюють результативність конституційних змін. Обґрунтовується теза, що за умови належної інституціоналізації суспільні запити та громадянська активність можуть стати важливим ресурсом політичних і соціально-економічних реформ, спрямованих на відновлення суспільної довіри, демократичного врядування та верховенства права. Зроблено висновок про визначальну роль багаторівневої політичної та громадянської участі в новому конституційному процесі як передумови сталого миру та інституційної стабільності в повоєнній Україні.

Між легітимацією та імітацією: меритократичні реформи в слабко інституціоналізованій демократії (на прикладі України)

Наталія Кононенко — 2026-03-31

Стаття присвячена критичному аналізу меритократії як інструменту публічного управління в умовах слабко інституціоналізованих демократій на прикладі України. Авторка виходить із тези, що меритократія не є автономним чинником підвищення ефективності та легітимності влади; її результативність визначається якістю ширших політичних інститутів та механізмів відповідальності.

Дослідження базується на двох гіпотезах: (H1) у демократіях зі слабкими інституціями формальне впровадження меритократичних інструментів (підвищення оплати праці, професіоналізація добору) без належної підзвітності не забезпечує стійкого позитивного впливу на соціально-економічні результати; (H2) за умов ослабленої політичної відповідальності меритократичні реформи можуть посилювати асиметрії у доходах і статусі всередині державної служби та між елітами і суспільством, не підвищуючи ефективності публічної політики.

Методологія поєднує підходи порівняльного інституціоналізму, теорії демократичної підзвітності, порівняльний та інституційний аналіз нормативно-правових актів, а також вторинний аналіз даних. Систематизовано теоретичні підходи до меритократії як принципу організації, моделі винагороди та інструменту легітимації. Порівняння зі стабільними демократіями та країнами Центрально-Східної Європи дозволяє окреслити структурні обмеження її застосування в умовах інституційної крихкості.

Емпіричний розділ охоплює період після 2014 р. в Україні. Показано, що фрагментарність реформ, слабкість горизонтальної відповідальності (зокрема обмежений парламентський контроль за урядом) і збереження неформальних практик зумовили переважно імітаційний характер меритократичних змін. Аналіз не виявляє стійкого зв’язку між зростанням винагороди топпосадовців і покращенням соціально-економічних показників, водночас фіксується посилення внутрішньобюрократичних диспропорцій у доходах.

У підсумку обґрунтовується, що за відсутності дієвих адміністративних санкцій і політичної відповідальності меритократія в Україні виконує радше функцію зовнішньої легітимації та "керованої професіоналізації", ніж інструменту демократичної підзвітності й підвищення результативності врядування. Стверджується необхідність інтеграції меритократичних процедур у цілісну систему політичної та адміністративної відповідальності як передумови їх ефективності.

Між Сциллою капітуляції та Харибдою вічної війни: сценарне моделювання повоєнного розвитку України

Олена Суший — 2026-03-31

Україна перебуває в епіцентрі не лише збройного протистояння, але й складної геополітичної гри, де кожен потенційний сценарій завершення війни несе глибокі наслідки для майбутнього нації. Стаття присвячена аналізу можливих сценаріїв завершення війни та моделюванню траєкторій повоєнного розвитку України в контексті складної соцієтальної динаміки минулого, теперішнього та майбутнього. Концептуальну основу дослідження становить соцієтальна парадигма; методологічну – інтегральна матриця соцієтального прогнозування, що забезпечує аналітичну операціоналізацію складної соцієтальної динаміки загалом та соціальної ситуації зокрема у системному ("згори донизу") та психосоціальному ("знизу вгору") вимірі. У фокусі уваги – не лише політико-військові чи економічні чинники, а насамперед глибинні процеси трансформації соцієтальної структури, масової свідомості, системи цінностей та колективної ідентичності. Розглянуто спектр варіантів: від тотальної перемоги та "замороженого конфлікту" до примусового миру та трансформації суспільства, виявляючи ризики та можливості кожного з них. Особливу увагу приділено психологічним та соціальним наслідкам тривалого протистояння. Дослідження показує, як утома від війни, обтяжена детермінованим колом криз і колективних травм, може вплинути на здатність українського суспільства до відбудови та консолідації. Розкриваються механізми, за допомогою яких різні сценарії мирного врегулювання можуть сприяти або, навпаки, перешкоджати подоланню наслідків війни. Стаття пропонує не лише опис можливих сценаріїв, але й практичні рекомендації щодо формування гнучкої та адаптивної стратегії повоєнного відновлення. Її мета – окреслити можливі контури "повоєнного майбутнього" України та стимулювати фахову дискусію про соцієтальні умови сталого миру в епоху гібридних викликів і глибоких колективних трансформацій. А також зробити внесок у дискусію про майбутнє України, пропонуючи науково обґрунтований підхід до сценарного моделювання, що може виступати інструментом не лише прогнозування, а й ціннісного самовизначення суспільства, яке шукає баланс між потребою безпеки, справедливості та відновлення в умовах невизначеності.

Популізм у добу постправди: від антиінтелектуалізму до абсолютизації емоцій

Марія Кушнарьова — 2026-03-31

Стаття презентує спробу окреслення магістрального шляху сучасного популізму через формування варіанта відповіді на питання про причини надзвичайних успіхів популізму в сучасному світі з огляду на варіативність сучасного популізму, гаданої втрати ним політичного характеру на користь економічного, культурного тощо. Оскільки одним із визнаних маркерів популізму є антиінтелектуалізм, виокремлення причин неоднозначного ставлення пересічних людей до представників інтелектуальної верстви, яке простежується упродовж останніх півтораста років, уточнює причини затребуваності популізму як такого. Залучення запропонованого Х. Ортегою-і-Гассетом розуміння концепту "масової людини", а також висновків когнітології та психології дає змогу наголосити на ролі завищеної самооцінки інтелектуального рівня як передумови успіху антиінтелектуалістичних, отже, популістських настроїв. Це дозволяє заперечити тезу про те, що передумовою популізму є невігластво чи брак інформації. Наголошено, що соціальні зміни, які відбулися наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., спричинилися до формування в цей час "масовою людиною" типу "нарциса", який вирізняється, серед іншого, гіпертрофованою увагою до власної емоційної сфери. В статті розглядаються варіанти використання популізмом цієї риси, що дозволяє виокремити поряд із іншими варіантами популізму психологічний популізм, котрий начебто не має жодного стосунку до політичного життя, але через імпліцитну присутність у свідомості електорату він опосередковано впливає на перебіг усіх суспільних процесів, зокрема, політичних. Особливо наголошується на ролі інформаційних технологій, а саме - соцмереж, у перетворенні як завищеної самооцінки, так і абсолютизації емоцій на соціополітичні детермінанти сучасної доби. Обстоюється теза про те, що посилення популізму невипадково збіглося в часі з явищем постправди, і саме посилена увага до емоцій є рисою, яка споріднює популізм і постправду, сприяючи їх взаємному посиленню та подальшому небезпечному зміцненню позицій популізму.

Свіфтівський парадокс у сучасній геополітиці (проблема легітимності casus belli)

Валерій Корнієнко — 2026-03-31

Стаття аналізує одну з найскладніших проблем сучасної геополітики: чому держави апелюють до екзистенційних загроз як основи для casus belli (приводу до війни)? Як визначити, коли такі апеляції відображають реальні загрози безпеці, а коли є риторичними конструктами, що приховують геополітичні інтереси? Через сатиричну алегорію Дж. Свіфта про ліліпутів та блефускців, що воюють через суперечку, з якого кінця слід розбивати варене яйце, автор формулює ключову дилему: навіть у світі "голої сили" держави не можуть діяти без легітимізуючого дискурсу, але цей дискурс завжди залишається двозначним.

Аналізуються три сучасні конфлікти: російсько-українська війна (2014–2026), вторгнення США в Ірак (2003) та ізраїльсько-палестинський конфлікт. Порівняльний аналіз виявляє шість стійких закономірностей у конструюванні воєнних виправдань: історизація через травматичну колективну пам’ять, лінгвістична дегуманізація противника, превентивне переосмислення поняття самооборони, апеляція до цивілізаційної риторики, дискурсивна інверсія позицій агресора та жертви, селективне використання норм міжнародного права. Аналіз демонструє, що навіть у випадках очевидної агресії держави-агресорки переконливо презентують себе як жертви.

Дослідження виявляє фундаментальну асиметрію: іракська війна 2003 року була побудована на фабрикованих загрозах; російське вторгнення в Україну базується на сконструйованих загрозах від НАТО; натомість ізраїльсько-палестинський конфлікт є найскладнішим випадком, де обидві сторони мають історично обґрунтовані наративи екзистенційних загроз, але структурна асиметрія сили створює асиметрію у способах їхнього вирішення. Ці висновки підтверджують продуктивність Свіфтівського парадоксу як аналітичної рамки та відкривають нові питання щодо ролі дискурсу в легітимізації насильства у XXI столітті.