Політичні дослідження / Political Studies

Методологічні виклики штучного інтелекту в політичній науці: епістемологічний аналіз

Валерій Корнієнко — пн, 08 гру 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено основні проблеми, які виникають під час використання штучного інтелекту (ШІ) в політичній науці, та вплив нових технологій на традиційні методи вивчення політики та труднощі, які виникають у звʼязку з цим у дослідників.

Мета роботи – з’ясувати можливості та обмеження ШІ як інструменту політичної науки, виявити головні напрями покращення дослідницьких методів та окреслити перспективи поєднання традиційних підходів із новими алгоритмічними технологіями.

Дослідження базується на філософському підході до аналізу методологічних проблем та використовує методи концептуального аналізу й порівняння традиційних і цифрових методів політичної науки. Застосовано міждисциплінарний підхід, який поєднує інструментарій політичної теорії, філософії науки та теорії пізнання. Особлива увага приділяється проблемам перевірки достовірності алгоритмічних висновків та складнощам інтерпретації результатів машинного навчання.

Виявлено п’ять ключових методологічних викликів: проблеми перевірки та тлумачення алгоритмічних результатів, труднощі поєднання якісних і кількісних підходів, складності встановлення причинно-наслідкових зв’язків алгоритмічними методами, часові та контекстуальні обмеження машинного навчання, а також етичні проблеми автоматизації політичного аналізу.

Встановлено, що ШІ створює нову реальність для політичної науки, яка потребує розробки інноваційних процедур перевірки та гібридних методологічних підходів. Показано, що ефективне використання ШІ вимагає не заміни традиційних методів, а їх творчого поєднання з алгоритмічними підходами.

Інтеграція ШІ у політичну науку потребує переосмислення основ дисципліни та розробки нових стандартів наукової достовірності. Формування гібридних методологій, що поєднують людське судження з машинним аналізом, є ключовою умовою для збереження наукової строгості та практичної користі політичних досліджень у цифрову епоху.

Цифрова політична участь: концептуальні та епістемологічні проблеми дослідження

Дмитро Пушняк — пн, 08 гру 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються концептуальні та епістемологічні проблеми вивчення цифрової політичної участі в сучасній політичній науці. Автор аналізує термінологічну варіативність у визначенні цифрової політичної участі, виявляючи основні суперечності між поняттями "політична" та "громадська" участь, а також семантичні відмінності між "участю" та "залученням". У дослідженні основну увагу приділено неінституційним формам цифрової політичної активності, зокрема цифровому активізму, слактивізму, кліктивізму, політичним мемам та іншим цифровим практикам. Також у статті приділено увагу гібридній політичній мобілізації, що поєднує онлайн- та офлайн-форми участі. Автор ідентифікує ключові технологічні чинники, що створюють епістемологічні виклики для дослідження цифрової політичної участі: різноманітність механізмів функціонування цифрових платформ, алгоритмічне управління видимістю контенту та рекомендаціями, а також проблему розрізнення автентичної людської активності від бот-активності та штучно згенерованого контенту. Ці технологічні особливості ускладнюють розробку універсальних класифікацій та точне вимірювання рівня
цифрової політичної участі, створюючи ризики як завищення, так і заниження показників участі. Результати дослідження демонструють, що відсутність загальноприйнятого концептуального апарату обмежує аналітичний потенціал емпіричних досліджень та перешкоджає формуванню комплексного розуміння сучасних демократичних процесів. Автор доходить висновку, що перспективи подальших досліджень
доцільно пов’язувати насамперед з розробкою аналітичних інструментів, здатних працювати з неповними та алгоритмічно спотвореними даними.

Можливі шляхи та перспективи застосування методів штучного інтелекту для аналізу й оцінювання ефективності державного управління в Україні

Олександр Демʼянчук, Олексій Олецький — пн, 08 гру 2025 00:00:00 +0200

У статті розглядаються перспективи застосування штучного інтелекту в державному управлінні, зокрема для оцінки управлінських рішень, а також обговорюються пов’язані з цим проблеми. Питання вдосконалення управління суспільним життям через розробку і здійснення процесів оцінювання ефективності державного управління набуло привабливих перспектив з появою й усе ширшим застосуванням інструментів штучного інтелекту. З одного боку, оцінка дій органів державного управління традиційними методами нерідко викривлюється внаслідок браку інформації, політичних чи інституційних упереджень або субʼєктивних підходів до процедури оцінювання, що може призвести до помилок в ухваленні управлінських рішень і погіршення якості управлінських послуг, що надаються суспільству. З іншого – стрімкий розвиток нових інформаційних та аналітичних інструментів, повʼязаний з появою штучного інтелекту (ШІ), значною мірою залишається "екзотичною іграшкою", оскільки потребує не лише спеціальних методик застосування, але й розуміння суті самого обʼєкта. І все ж, застосування ШІ стрімко поширюється в багатьох країнах, зокрема для вдосконалення процесів управління суспільним життям. У статті детально обговорюються основні моделі ШІ, що застосовуються нині в практиці вироблення й ухвалення управлінських рішень як із політологічного, так і з кібернетичного погляду. Якщо традиційно результат оцінювання визначається тим, хто саме проводить його (тобто, експерт "у політиці", "для політики" чи "про політику"), то ми маємо усвідомити, що в кожному з цих трьох випадків актор оцінювання виступає з різними упередженнями, а отже, і різними критеріями оцінки. Водночас застосування ШІ дає змогу отримати більш-менш неупереджені результати, хоча і тут можливі деякі маніпуляції. В "кібернетичній" частині статті показано, що основні успіхи в застосуванні ШІ останнім часом повʼязані з використанням "великих мовних моделей" - LLM, в основі яких лежать нейронні мережі, що навчаються на величезних масивах даних. На деяких математичних прикладах показані особливості використання цих моделей і вигоди від цього.

Суспільний вимір європейської інтеграції України: чинники та тенденції трансформації громадської думки

Маргарита Чабанна — пн, 08 гру 2025 00:00:00 +0200

. У статті досліджується динаміка суспільного ставлення до європейської інтеграції України у контексті політичних трансформацій, економічних криз та безпекових викликів. Показано, що предикторами зміни суспільної думки виступали внутрішньополітичні події (зокрема Помаранчева революція, вибори 2010–2012 рр. та Революція Гідності), зовнішньополітичні чинники (підписання Угоди про асоціацію з ЄС, візова лібералізація, а також підтримка ЄС у 2022 р.), економічні рецесії та безпекові загрози. Особлива увага приділяється впливу повномасштабної війни Росії проти України, яка стала головним консолідуючим чинником та зумовила різке зростання підтримки євроінтеграційного курсу, що одночасно зменшило регіональні відмінності у ставленні до Євросоюзу. В цьому контексті, на основі аналізу регіональних, вікових та соціально-демографічних відмінностей простежено поступове нівелювання традиційних розривів між західними і східними регіонами, а також зростання проєвропейських орієнтацій серед старшого покоління після 2014 р. і згодом у 2022–2023 рр. Відповідно, акцентовано роль очікувань та ціннісних орієнтацій громадян, коли більшість українців пов’язує членство в ЄС із економічним зростанням, підвищенням стандартів життя та інституційними реформами, хоча зберігаються і певні побоювання стосовно міграційних викликів, викликів для українського бізнесу чи ризиків культурної уніфікації. У дослідженні підкреслено, що суспільне ставлення до євроінтеграції є не лише індикатором соціальної згуртованості, але і чинником легітимності відповідної державної політики. Отже, його врахування є необхідним для формування ефективних інформаційних кампаній та комунікаційних стратегій, спрямованих на підтримку курсу європейської інтеграції. Подальші дослідження можуть бути зосереджені на динаміці громадської думки в умовах війни та повоєнної відбудови із урахуванням ціннісно-психологічних та соціокультурних чинників.

Ефекти напівпрезиденталізму в умовах політичного транзиту, криз та війн: порівняльний аналіз

Віталій Литвин — пн, 08 гру 2025 00:00:00 +0200

У статті зроблено порівняльний аналіз ефектів напівпрезиденталізму в умовах політичного транзиту, криз та війн із фокусом на молодих державах з гібридними політичними режимами. Напівпрезиденталізм розглядається як гетерогенна система правління, що поєднує всенародно обраного президента та уряд, який є колективно відповідальним хоча би перед парламентом, і може виявлятися як у президентсько-парламентському або прем’єр / парламентсько-президентському, так і в президенціалізованому, парламентаризованому чи збалансованому варіантах. Дослідження демонструє, що взаємодія ендогенних інституційних факторів та екзогенних шоків, таких як війни, конфлікти і кризи, суттєво впливає на політичну стабільність, рівень демократії і соціально-економічний розвиток. З одного боку, напівпрезиденталізм забезпечує гнучкість і потенційну стабільність у періоди розділеного правління, але, з іншого боку, конфлікти між президентом, прем’єр-міністром і парламентом, посилені кризовими обставинами, можуть спричиняти персоналізацію влади, уповільнювати демократичний транзит та підвищувати ризики автократизації. На основі порівняльного аналізу кейсів та використання даних про політичні режими (проєкти "Freedom in the World", "Polity") й збройні конфлікти ("Correlates of War", "Major Episodes of Political Violence") сформовано методологічну рамку, що дозволила оцінити ефективність типів напівпрезиденталізму в умовах криз та війн. Результати демонструють, що за умов чіткого розподілу повноважень система може ефективно функціонувати навіть у кризові періоди, тоді як у випадках концентрації влади президентом це також можливо, проте спостерігається погіршення демократичних показників. Висновки є релевантними для практичних рекомендацій стосовно конституційного дизайну, реформування міжінституційних відносин та посилення демократичної стабільності в країнах із незавершеним політичним транзитом та напівпрезидентською системою.

Субнаціональні політичні режими в Україні: інституційні траєкторії розвитку у 2006–2010 рр.

Володимир Гнатюк — пн, 08 гру 2025 00:00:00 +0200

У статті розглянуто особливості функціонування та траєкторії розвитку субнаціональних політичних режимів в Україні у 2006–2010 роках. Обґрунтовано актуальність теми через потребу подолати обмеженість аналізу лише на національному рівні та розкрити особливості політичних процесів в одиницях, що функціонують за своїми правилами, нормами та інституційними конфігураціями. Здійснено критичний огляд основних теоретичних підходів до осмислення феномену "субнаціональний політичний режим" та його зв’язків з економічними, культурними й інституційними чинниками. Показано еволюцію об’єктивних технік вимірювання серед зарубіжних дослідників та узагальнено наслідки цього процесу. У статті запропоновано власний інструмент – Індекс субнаціональної демократії, що розроблений на основі модифікації попередніх методик і власних напрацювань. Його апробовано на територіальних одиницях України (24 області та АР Крим) у межах двох електоральних циклів 2006 і 2010 років. Застосування індексу дало змогу кількісно визначити інституційні траєкторії розвитку режимів та типологізувати їх за шкалою від автократії до демократії. Результати продемонстрували, що у 2006 році більшість одиниць мали демократичний чи наближено демократичний типи режиму під впливом "демократичного імпульсу" Помаранчевої революції. У 2010 році, у контексті внутрішньополітичної кризи та посилення вертикалі влади, було зафіксовано зростання частки автократичних режимів. Відзначено, що політичні зміни на загальнонаціональному рівні у 2004–2005 та 2010 роках не призвели до повної інституційної гомогенізації, а зумовили формування кластерів з різними траєкторіями розвитку режимів.

Керована мобілізація та мілітаризація: внутрішні трансформації в РФ під час повномасштабного військового вторгнення в Україну

Володимир Нагірний — пн, 08 гру 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено аналізу внутрішньополітичних процесів у РФ під час повномасштабної війни проти України. Визначено головне завдання режиму, яке полягає у збереженні та зміцненні контролю влади над населенням. Показано інструменти вирішення цього завдання: зростання репресивних практик, централізація влади, архаїзація політичного дискурсу. Констатується, що відсутність у російської влади чіткої та узгодженої з населенням візії майбутнього компенсовано ідеєю максимально довгого перебування при владі В Путіна та ключових фігур режиму. Для обслуговування цієї мети використовуються ідеологеми "традиційних цінностей" і "величі". Встановлено, що під час повномасштабної війни режим послідовно змінював та скорочував власні зобов’язання в рамках неформальної соціальної угоди з населенням. Натомість, до соціуму висувались дедалі жорсткіші вимоги.

Проаналізовано головні елементи внутрішньополітичного курсу російської влади у 2022-2025 роках – керовану провоєнну мобілізацію та мілітаризацію соціального життя. Симулятивна мобілізація передбачає, що від населення очікується не так реальна залученість до війни, як демонстративна її підтримка. Показано, що концепт "мобілізованої нації" у російських умовах використовується як політична технологія, а не як справжній соціальний стан.

Висвітлено роль мілітаризації як інструменту збереження й легітимації влади. Розкрито механізми інсталяції воєнних ідеологем у різні сфери соціального життя. Робиться висновок, що мілітаризація виходить за межі ситуативної підтримки агресії проти України та є довготерміновою стратегією утримання влади та відтворення авторитарного режиму.

Теоретична цінність дослідження полягає у виявленні механізмів функціонування сучасного гібридного авторитарного режиму, практична – у можливості прогнозувати його подальшу трансформацію та виявляти потенційні вразливості.

Стаття написана на базі аналітичної доповіді автора "СВОрачіваємся… Чи готує Путін Росію до післявоєнного майбутнього?" [Nahirnyi, 2025].

Світсистемний аналіз війни: Україна в епоху глобальної турбулентності

Руслан Запорожченко — пн, 08 гру 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу трансформації світсистемного становища України в умовах глобальних криз і російсько-української війни. Використовуючи методологію світсистемного аналізу, запропоновану І. Валлерстайном, та її подальші інтерпретації (Дж. Аррігі, С. Амін, Б. Сантуш), автор показує, що Україна з класичної напівпериферії перетворилася на фронтир світової системи – простір, де стикаються і переплітаються економічні, політичні, цивілізаційні та епістемічні вектори. До 2014 року Україна була прикладом "напівпериферійної стабільності", заснованої на сировинній економіці, інституційній фрагментації та олігархічній моделі. Період 2014-2022 років характеризувався амбівалентним рухом: з одного боку, країна прагнула до європеїзації та інституційного зближення з ЄС, з іншого – відтворювала нові форми залежності від міжнародних фінансових інститутів та зовнішніх донорів. Після 2022 року Україна стала фронтиром цивілізаційного конфлікту, одночасно виступаючи ключовим актором європейської безпеки і залишаючись об’єктом міжнародної архітектури допомоги. Особлива увага в статті приділяється культурно-нормативним та епістемічним вимірам. Україна не тільки стає об’єктом західних досліджень, але й виступає суб’єктом виробництва нових концептів, пов’язаних з війною, солідарністю та демократичною стійкістю, що дозволяє трактувати її як "епістемічний фронтир". Таким чином, український кейс виявляє структурну суперечність: країна діє як де-факто елемент ядра, але інституційно залишається на його периферії. У висновку обговорюються три сценарії майбутнього України: "південнокорейський", "ізраїльський" і "латиноамериканський". Ці сценарії фіксують не тільки національні перспективи, але й ширшу кризу світової системи, де розмиваються традиційні межі між ядром, напівпериферією та периферією.

Маркери ідеологічних трансформацій українського суспільства

Максим Розумний — пн, 08 гру 2025 00:00:00 +0200

У статті розглядається проблема визначення характеру і напрямів ідеологічних преференцій в Україні. Когнітивна сфера в сучасних суспільствах розвивається досить динамічним і, певною мірою, суперечливим чином. З одного боку, спостерігається деактуалізація класичних політичних ідеологічних течій і поділів, а з іншого, відбувається активне просування альтернативних ідейних конструкцій. Поряд з тим, класичні ознаки ідеологій як форм суспільної свідомості розмиваються в умовах швидких змін у сфері публічних комунікацій. Наявність цілісної суспільно-політичної доктрини та розробленої концептуальної основи більше не є визначальним фактором успіху тієї чи іншої ідеологічної пропозиції. Більшу увагу і прихильність отримують ідейні платформи, які орієнтуються на емоційний вплив та зачіпають смисложиттєві структури людської свідомості. У цьому сенсі, ідеологічні течії сучасності еволюціонують у бік релігійної проповіді чи шоу.

Визначення маркерів ідеологічних змін за цих умов є досить складною методологічною проблемою, оскільки ці зміни відбуваються в багатьох сферах одночасно та досить часто не мають типових ознак ідеології. Для їх встановлення сьогодні недостатньо відстежувати склад парламентських політичних сил та їхні рейтинги. Не можуть дати вичерпну відповідь на питання про актуальні ідеологічні преференції населення України також і соціологічні опитування громадської думки, що безпосередньо стосуються ставлення до доктрин лібералізму, консерватизму чи націоналізму. До того ж, такі опитування практично не проводяться провідними соціологічними центрами.

У цій статті запропоновано аналітичну схему дослідження ідеологічних маркерів, яка дозволяє оцінювати одночасно ціннісну мотивацію громадян та їхнє ставлення до актуалізованих у публічному просторі суспільно-політичних проектів. Оскільки ідейне життя в сучасній Україні сфокусоване на питаннях національного самовизначення та національної суб’єктності, то до аналітичної схеми також включено параметр колективної ідентичності. Окрім даних соцілогічних опитувань, як маркери ідеологічних змін в Україні, пропонується також залучати експертизу публічних наративів, вивчати зміст політик, що торкаються ідеологічних питань, та оцінювати їхню ефективність.

Ця схема дослідження маркерів ідеологічних трансформацій була застосована до широкого емпіричного матеріалу, що включає в себе дані опитувань громадської думки, фахові дослідження цінностей, соціального капіталу, національної, конфесійної, культурної самоідентифікації, орієнтацій на ключові напрями державного розвитку (європейська і євроатлантична інтеграція, демократія, подолання корупції тощо).

Інформаційно-комунікаційне середовище України: стратегії та практики протидії деструктивним впливам під час локального воєнного вторгнення рф (2014–2021)

Юрій Ніколаєць — пн, 08 гру 2025 00:00:00 +0200

У дослідженні визначені основні засоби поширення ворожих деструктивних впливів у інформаційному середовищі із окресленням їх ефективності та ролі у сучасній російсько-українській війні. Визначено, що незважаючи на розгортання збройного протистояння значна частина українських громадян і надалі споживала російські медіа, які транслювали антиукраїнські наративи, виправдовуючи російську агресію проти України як “захист народу Донбасу” або захист інтересів російського та російськомовного населення України. Висвітлено, що державні органи, усвідомлюючи загалом загрозу від російських деструктивних впливів у інформаційному просторі, не змогли перешкодити діяльності російських та проросійських медіаресурсів в Україні. Визначено, що заборона діяльності окремих медіа, блогерів та інфлюенсерів в Україні мала обмежений ефект в умовах, коли вони не втрачали можливість підступно виконувати свою підривну роботу, змінюючи платформу для поширення інформації. Важливою передумовою підвищення стійкості громадян перед дією ворожих деструктивних впливів у інформаційному просторі постало підвищення медіаграмотності населення. Визначено, що українське громадянське суспільство виступило вагомою протидією поширенню наративів ворожої пропаганди, активно включаючись у спростування фейків та обмеження негативної дії інформаційно-психологічних спецоперацій ворога. При тому позиція провідних інфлюенсерів виявилася надзвичайно важливою з огляду на їх поле досяжності у інформаційному просторі. Водночас проблемою впродовж локального періоду російсько-української війни залишалося те, що не вдалося сформувати у громадян ставлення до неї як до екзистенційного для України протистояння, що зумовлювало недооцінку громадянами потенційної загрози їхнім інтересам, яку таїли у собі намагання РФ реалізувати свої імперські амбіції у зовнішній політиці.