Російсько-українська війна в українському політичному дискурсі

Анотація

Пропонована стаття має на меті дослідити дискурсивну динаміку України, зумовлену російсько-українською війною. Методом дискурсивного та контент-аналізу виявлено семантичні та прагматичні домінанти релевантних політичних текстів. У статті розглянуто особливості політичного дискурсу України після початку воєнної агресії Російської Федерації проти України у 2014 році. Дискурсивні зміни воєнного часу аналізуються через зіставлення з довоєнним станом, провідною ознакою якого був модус „братерства” з Росією.

У ході аналізу встановлено, що логічної негайної зміни на „ворожий” дискурс з початком російської агресії не відбулося. Україна виявилася неготовою до адекватної відповіді на воєнну агресію РФ не тільки у реальному, але й у дискурсивному вимірі. Натомість в українському політичному дискурсі утворився евфемістичний комплекс для представлення агресивних дій РФ як якихось інших. У зв’язку з цим робиться спроба проаналізувати причини запізнілого реагування українського суспільства, передусім керівного ешелону українського політикуму, на зовнішню агресію.

Особливу увагу як причині вказаного стану речей приділено посттоталітарним впливам, які лишаються релевантними для соціополітичної динаміки України. Серед ключових із них виділяється брак повноцінного історико-політичного наративу та відтворення ментальних схем тоталітарного минулого.

Поряд із цим виявлено і досліджено позитивні зрушення у репрезентації російсько-українського воєнного протистояння як такого. Проаналізовано дискурсивні механізми створення адекватного воєнній ситуації наративу та дискурсивних засобів, які протиставляються російській агресії. Водночас виявлено, що і в процесі формування питомого дискурсивного порядку окремі канони та еталони колишньої метрополії лишаються актуальними в українському контексті. Передусім це стосується включення до офіційного комунікативного репертуару субстандартних елементів як інструменту інформаційного протистояння у гібридній агресії.

Авторка доходить висновку, що цілісний історико-політичний наратив є наріжним каменем для формування національно-державної ідентичності. Без цього встановлення повної державної суб’єктності України постає як завдання вкрай складне. У сучасних українських реаліях маємо не унікально специфічний питомий політичний дискурс як частину розгорнутого історико-політичного наративу, а посттоталітарний дискурсивний сурогат, у віддзеркаленні якого навіть контрастні поняття війни і миру втрачають необхідну чіткість.